Буремний Перевал
Шрифт:
Хазяїн на якусь мить наче знітився. Він поблід і зіп'явся на ноги, дивлячись на неї зі смертельною ненавистю.
— Якщо ви мене зачепите хоч пальцем, Гортон вас вдарить, — мовила вона, — отож ліпше сидіть.
— Якщо Гортон не витурить тебе звідси, то це я його вдарю — та так, що він полетить до дідька, — гарикнув Гіткліф. — Клята відьма! То ти його хочеш наструнчити проти мене? Геть А звідси! Чуєш? Викинь її до кухні! Я її вб'ю, Неллі Дін, якщо ти дозволиш їй іще хоч раз трапити мені на очі!
Гортон тихенько вмовляв Катрину піти.
— Жени її геть! — люто заволав Гіткліф. — Що ти там розпатякуєш?
І він підступив до них, аби власноруч виконати свій наказ.
— Він вас не
— Тихіше! — докірливо кинув хлопець. — Я не хочу, щоб ти з ним так розмовляла. Годі!
— Але ж ти не дозволиш йому мене вдарити?! — крикнула вона.
— Все, іди! — сердито прошепотів він.
Та було вже пізно — Гіткліф міцно схопив її.
— А тепер тиіди звідси! — наказав він Гортону. — От відьма клята, все ж таки довела мене — і такої миті, коли я не схильний це терпіти; та вона в мене довіку закається!
Він вчепився в її волосся; Гортон намагався її звільнити, вмовляючи хазяїна не бити її хоч цього разу. Чорні очі Гіткліфа палали; він, здавалося, ладен був роздерти Катрину на шматки, і я вже якось ризикнула б заступитися за неї, та раптом його пальці розтислися. Він відпустив її волосся і тепер, тримаючи за руку, пильно вдивлявся в її лице. Потім затулив долонею очі і хвилю постояв, силкуючись опанувати себе, і, повернувшись знов до Катрини, мовив із напруженим спокоєм:
— Затямте, вам не слід мене дратувати — бо я коли-небудь справді уб'ю вас! Ідіть із місіс Дін і надалі тримайтеся при ній, і свої грубощі також збережіть для неї. А щодо Гортона Ерншо, то якщо я побачу, що він вас слухає, я відішлю його — хай заробляє собі на хліб, де хоче. Ваша любов зробить його вигнанцем і жебраком. Неллі, забери її, і залиште мене, ви всі!
Залиште мене!
Я повела юну леді з собою; вона раділа, що так легко відбулася, і не стала опиратись. Інші пішли за нами слідом, і містер У Гіткліф до обіду лишався сам у кімнаті. Я порадила Катрині пообідати нагорі. Проте, ледь завваживши, що її місце за столом вільне, він звелів мені її покликати. Він ні до кого не говорив, їв дуже мало і по обіді відразу ж пішов, попередивши, що не повернеться до вечора.
Поки його не було, двоє друзів сиділи в домі; я чула, як Гортон суворо обірвав свою кузину, коли вона почала вголос засуджувати ставлення її свекра до його батька. Він сказав, що не хоче чути жодного лихого слова про Гіткліфа; нехай він буде хоч дияволом во плоті — то байдуже: він, Гортон, за нього стоятиме; і як на те, хай вона гудить його самого — бо їй це не в первину, — а Гіткліфа лишить у спокої. Катрина спершу розгнівалася — та він змусив її прикусити язичка, спитавши, як їй сподобається, якщо він буде погано говорити про їїбатька. Тоді вона збагнула, що Ерншо сприймає образи Гіткліфа як свої власні, і зв'язок, що їх поєднує, не послабити ніякими переконаннями — бо це ланцюг, викуваний звичкою, і жорстоко було б намагатися його розірвати. Вона виявила справжню великодушність, припинивши відтоді скаржитися на Гіткліфа і навіть виявляти до нього ворожість, і потай зізналася мені, що шкодує про свою спробу посварити його з Гортоном. Справді, як мені здається, відтоді вона не мовила й слова проти свого гнобителя в присутності кузена.
Коли цю невелику суперечку було залагоджено, вони знов стали друзями і сумлінно взялися до своїх занять — як учень і вчителька. Впоравшись зі своєю роботою, я прийшла посидіти з ними. Мені було так любо та весело дивитись на них, що я й не помічала, як летить час. Знаєте, вони для мене — майже як рідні діти: я довго пишалася одною, а зараз певна, що й другий принесе мені таку ж радість. Його чесна, палка, благородна вдача
Поки я милувалася ними, а вони працювали, надійшов вечір — а разом із ним повернувся й хазяїн. Він захопив нас зненацька, увійшовши у дім через парадні двері; ми ще не встигли підняти голови та поглянути на нього, а він уже стояв і дивився, як ми сидимо утрьох. Ну, подумала я, більш приємної та зворушливої картини і бути не може, і стид і сором йому, якщо він почне їх лаяти. Полум'я кидало червоні відблиски на їхні голови і вихоплювало з темряви два гарні обличчя, пожвавлені щирою дитячою цікавістю. Хоч йому і було двадцять три, а їй вісімнадцять, у обох лишалося попереду стільки нового й незнаного, що вони мали відкрити для себе; вони ще не пережили, навіть не торкнулися досвіду, властивого тверезій, зневіреній зрілості.
Вони разом звели очі на містера Гіткліфа. Ви, певно, ніколи не помічали, що очі в них достоту ті ж самі — очі Катрини Ерншо. Наша Катрина більш нічим не схожа на неї,— хіба що має таке ж саме широке чоло й отой особливий виріз ніздрів, що надає їй трохи вередливого виразу — хоче вона того чи ні. А в Гортона схожість виявляється дужче; вона помітна завжди, а тієї миті здавалася просто разючою, бо всю його душевну снагу було врешті пробуджено. Мабуть, саме ця схожість обеззброїла містера Гіткліфа. Він рушив до вогнища, вочевидь схвильований, але раптом заспокоївся, позирнувши на хлопця — чи то радше збентежився, та вже по-іншому. ці Він узяв у Гортона книжку і подивився на розгорнуту сторінку; потім повернув її, не зронивши ні слова, лише махнув Катрині, щоб вона йшла звідси. її товариш також ненадовго затримався після неї. Я збиралася йти слідом, але Гіткліф звелів мені лишитись.
— Жалюгідне завершення, чи не так? — зауважив він, думаючи про сцену, якій щойно був свідком. — Безглуздий кінець моїх відчайдушних зусиль. Я здобув важелі й мотики, щоб розвалити обидва доми, і готував себе до геркулесової праці — а тепер, коли все готове і все у моїй владі, я бачу, що в мене зникла охота розтрощити дах над головами їхніх мешканців! Давні вороги не здолали мене — тепер я маю чудову нагоду помститися на їхніх нащадках. Я можу це зробити, і мене ніхто не спинить. Але навіщо? Мені не хочеться завдавати удару, не хочеться навіть замахнутись! Може здатися, наче я весь час старався лише для того, щоб зрештою виявити дивовижну великодушність — але це не так. Я просто втратив здатність насолоджуватись руйнуванням — і надто лінивий, щоб руйнувати безцільно.
Неллі, насувається дивна зміна — на мені вже лежить її тінь. Мене так мало турбує буденне життя — я насилу згадую, що треба їсти й пити. Ці двоє, що зараз вийшли з кімнати, вони — єдине, що зберігає для мене чітку предметну подобу, і це завдає мені болю, страшного, мов передсмертні корчі. Про неї я не хочу говорити, не хочу навіть думати. Справді, краще б їй бути невидимою — я шаленію, коли вона поруч. А він хвилює по-іншому; і все ж, якби я міг так чинити, не здаючись божевільним, я б ніколи більш не дивився у його бік. Ти б, мабуть, вирішила, що мені справді недалеко до божевілля, — додав він із силуваною посмішкою, — якби я спробував описати тобі всі незліченні спогади й думки, які він утілює та пробуджує. Але ти нікому не переказуватимеш того, що почуєш від мене, а мій власний розум завжди такий замкнений у собі, що мене зрештою тягне розкрити його перед іншою людиною.