Цар і раб

Білик Іван Іванович

— То все — покута…

Його слова стосувалися попередньої розмови, й Савмак не лишився в боргу:

— А де твої сини, Дамоне? Я вже давно не бачив ні Досітея, ні Теодосія.

— Навіщо вони тобі? — підозріло глянув на нього Дамон.

— Навіщо?.. — Савмак трохи помовчав, аби випробувати терпець старого евпатрида, й коли той почав плямкати й борода його засіпалася вниз і вгору, сказав: — Речуть, ніби кумири повертають несамовитій жоні розум, щойно вона стане під вінець Афродіти…

— То й веди її вінчатись! — огризнувся Дамон. — Перісад же

ствердив декрет своїм царським характером.

Савмак примружив око:

— Так мовлять же, ніби я вбив Перісада.

— Хто мовить?

— Ти перший.

— Я-а?! — Дамон од несподіванки зчервонів, і вічі йому наллялися слізьми ляку. Він досі ніколи так принизливо не лякався, й Савмак вирішив, що на сьогодні з Дамона достатньо й стільки.

— Пришли завтра своїх близнюків до мене, — сказав він примирливо. — Для таких Гераклів у царя завжди діло знайдеться.

Дамон не наважився сперечатись, чемно схилив голову й вийшов, а Савмак одітхнув. Ліпше мати ворога перед очима, ніж у темному закуті, встиг подумати він, коли до дверей несміливо заглянув ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат. Ще одна загадка Сфінкса, — сказав собі Савмак, відчуваючи, що несправедливий до жупана, який колись так подобався йому.

— Що повідаєш, жупане? — аби виправдатися за власну несправедливість, умисне «скіфською» мовою спитав Савмак.

— Чолом до тебе… великий княже, — так само відповів йому Добривой-Каллістрат.

— За що прийшов єси благати?

— Відпусти домів… У Пантікапеї тепер тихо, в мене ж там тільки кумири знають, що діється. Скільки-м часу не був у Ґорґіппії!..

— Мислиш утрапити на гермеї? Сього літа гермей не буде, жупане. Вряд чи хто б ізважився, коли всі Мітрідатові ладді по наш бік шастають.

Добривой-Каллістрат поштиво всміхнувся на царевий жарт, яким той навмисне відгородився й тепер міг так само жартувати хоч до вечора. Вони вийшли з хорому разом і разом навідалися до царських стаєнь, де невсипущий От виладжував своїх воїв скіфської крови, а Платон — колишніх робів, пантікапеян і феодосійців-перекинчиків. З'явивсь і євнух Полікрат, певно, вздрівши царя та жупана, бо хвіртка євнуха дивилася просто на браму стаєнь.

Савмака вразило, з якою зверхністю дивився євнух на вправи майбутніх оборонців Пантікапея, й він спитав його при ґорґіппійському чинцеві:

— Прикро мені бачити твій смуток, учителю. Ти заліз між вороги й не знаєш тепер, у який бік шарпнутись.

Подивований його злістю, євнух Полікрат удав, ніби жарт йому дуже сподобався, й так само грайливо відповів:

— Качура, що начепив собі півнячого хвоста, кури впізнали по кряканні.

— Се байка Есопа, вчителю. Я був у тебе старанним учнем, егеж?

— Занадто старанним! — Євнух і далі витримував жартівливу струнку. — Хіба я вже почав крякати?

Савмак удруге скосував на Добривоя-Каллістрата, який зацікавлено спостерігав за змаганням царя та євнуха, проте сказав:

— Я б утяв собі пальця, лоґоґрафе, коли б ти дав мені прочитати свої писання. Не ті, що ти складаєш як царський лоґоґраф, бо в них ти, певно ж, так само підносиш і мене, як підносив колись Перісада.

Євнух заткався зморшками, й віч його вже було годі побачити.

— Мовиш так, наче я тобі не показував ті питання.

— А невже ти так і не додав туди жодного рядка?

Євнух схилив голову, зсутулився й став схожий на переповнений водою міх.

— Кого ж ти бачиш у тих потаємних писаннях царем Боспору? — знову спитав Савмак.

— Царем? — перепитав євнух, осмілівши від нерішучості того, хто міг би просто гримнути: неси сюди свої перґамени — й годі. — Царем Боспорської держави я бачу того, хто буде царем, евпатридів лишить евпатридами, а вільних — вільними.

— А про інше мовчиш? — Савмак очима кивнув під великі стайні, де вправлялися, керовані Платоном, вої-роби.

— Слова ніколи не єднали людей, — відповів євнух. — Людей завжди єднає й лучить інше, ми ж з тобою й так один одного розуміємо, попри всі на світі півнячі хвости. Є в Есопа байка про вола та собаку, тільки ти йому не вір: Есоп і сам був невільником. Коли б не пес, вовки давно здерли б з вола шкуру. Так я кажу? — раптом звернувся він до ґорґіппійського намісника.

Добривой-Каллістрат відповів двозначно:

— Кумири стежать за кожним кроком смертного.

Ввечері біля брами Полунічного пілона сталася сутичка. Гурт озброєних мечами й сулицями напав на варту й перебив її, тільки хитрий засув, три дні тому зладнаний людьми Ота, не дав можливосте напасникам утекти. Сторожа, що відпочивала в воїнській кліті, зняла гамір, невідомих частково перебили, решту взяли живими, а заразом — і п'ять важких міхів срібла та золота. Серед схоплених був колишній гектарх Архелай, і Савмак, ніскільки не здивувавшись його вчинком, наказав кинута всіх у поруб за мурами Акрополя. Коли їх піддали тортурам, вони згадали й смак материного молока. Се були сини евпатридів, значних жерців та власників суден, вони повигрібали все срібло, золото й коштовні прикраси в скітницях своїх батьків та родичів, аби нічого не дісталося повсталим скіфам й їхньому цареві.

Тортури тривали п'ять ночей і днів, шостого зранку Савмак зібрав велику раду, притягши на неї й тих евпатридів, чиї сини вчинили змову. Всі сиділи тихі й принишклі, бо ся подія розбуркала й розворушила Пантікапей. З боку провинних цар сподівався галасу, принаймні галасу, й тепер не вірив своїм очам і вухам. Два дні тому відбулось поховання вбитих. Чатників ховали з жертовними требами, решту Савмак наказав ховати якнайтихіше, без жерців і плакальниць. Евпатриди підкорилися, в що цар спершу й сам не вірив, але теперішня їхня мовчанка переконала його, що вони злякались по-справжньому. Виходить, ми з Отом та сим одпущеником Платоном трохи важимо, не без утіхи подумав він, уперше відчувши силу своєї влади. Десь у голові майнув здогад, що влада тримається на мечах і її може мати кожний підперезаний ратним чересом, але Савмак одкинув сю думку, бо головне полягало в тому, хто тримає меч і для чого.