Цар і раб

Білик Іван Іванович

Дамон випередив царя й підвівся сказати перше слово. Він поховав одного зі своїх синів, тепер же взявся доводити, що син Досітей загинув не від руки чатника.

— Від чиєї ж? — суворо перебив його великий колісничий От.

— Він сам допомагав чатникам.

От почав нетерпляче заперечувати Дамонові, та другий Дамонів син, Теодосій, не був спійманий, і Савмак вирішив удати, що вірить евпатридові.

— Може, ще чий син загинув так само? — спитав він, і на сей гачок одразу клюнули всі, чиї сини загинули в сутичці біля Полунічного пілону. Цар посміхнувся: — Тоді можете принести очисні й поминальні жертви на їхніх могилах. А зараз царський

великий суддя виголосить кару для тих, що підняли меч проти басилевса й Пантікапея…

Чин великого царського судді справляв старий верховний жрець Зевса Евпатрида, якого старим застав ще Перісад, і звали його Тимотеєм. Він ледве шамкав беззубим ротом, і всі понаставляли вуха, знаючи сю його рису. Але Тимотей сказав коротко й ясно:

— Смерть на хрестах.

І сів коло царевого трону, як і належить великому судді, й лише тепер у світлиці знявся гамір. Але евпатриди не погрожували й не діставали мечів, кожен лише хапав себе за волосся й живцем оплакував сина. Та ті, що вже два дні тому поховали своїх синів, нікому сьогодні не співчували, більше того: Савмакові здалося, ніби він бачить зловтіху в їхніх очах, і на душі стало ще важче й гидше, й він квапливо втік у свої покої. За два дні мала відбутися прилюдна страта, й він тепер не був певен, чи зможе примусити себе вийти на лобне місце до Полунічного пілону.

Ввечері почали приходити батьки тих приречених, на кого чекала жахлива й ганебна смерть, і Савмак звелів декархові махерофорів «рябоголосому» Клісфенові, не пускати в хором жодного евпатрида. Проте пізнього вечора до таламуса, коли він уже роздягся й був у самому хітоні, ввійшла жона. Савмак побагровів, але не від злости, а тому, що ся чорнява білолиця жона так нагадувала Архелая. Кірія Галина впала йому в ноги та заходилась плазувати й моторошно вити.

Савмак одчув, що починає тремтіти, й ледве підвів кірію Галину з мароморяної підлоги. Ще одна така жона, сказав він собі подумки, й я всім їм, тим, подарую життя.

Та він сього вчинити не міг і не мав права, бо зрадникові належала смерть, хоч би ким і кому він доводився. Аби не спокуситися на жалощі до жони, яка голосила й рвала на собі волосся та одіж, він гарикнув у бік дверей:

— Клісфене!

«Рябоголосий» з'явивсь негайно, мов під дверима й чатував, і провинно, бо сам упустив сю жону до басилевса, забелькотав:

— Нака-кажи, світлий!

Савмак кивнув йому на відвідувачку, знесилено сів і взявся за голову. Я не володар, думав він, коли ладен прощати й найзапеклішого злочинця. Я баба…

Вранці, коли Савмак нарешті заснув, прийшов другий декарх махерофорів, Расин, одпущеник, який колись, під час невільницького заколоту, мало не потяв був Савмака.

— Жона просить, — сказав Росин.

Цар поглянув на здоровезного, мов бугай, декарха з розмальованими руками, й хоч бачив його в хоромі майже щодня, та раптом згадав день заколоту й басилісу Вероніку, яка повисла на руці в ошалілого роба. Коли б не Вероніка, майнуло Савмакові, був би розтяв мене. А вголос прорипів порепаною від несну горлянкою:

— Нікого, нікого, чуєш?

— Упущу!.. — загрозливо витріщив на нього маленькі оченята декарх Расин, спроквола вийшов, і, доки Савмак устиг стямитися й остаточно струснути з себе рештки сну, на порозі виріс привид. Жінка була худа й стомлена, й лише Савмак зміг упізнати в ній Елену.

— Ти не забув мене, басилевсе?.. — тихо спитала вона, й Савмаком ледь об землю не кинуло її сумовите запитання. Торік євнух казав йому, ніби Елена злигалась із брудним жерцем кумира Асклепія Мірмекійського, стала його наліжницею, стала добровільно, а потім просила євнуха спитати, чи не хоче новий цар бачити її. Савмак тоді з огидою відповів: «Не хочу! Не звик я чужим рушником утиратись!» Але все те діялося торік, і вона була далеко, в іншому місті, тепер же, побачивши Елену в своєму таламусі, чужу й зовсім забуту Елену, він одчув, що ніколи не забував її, тільки примушував себе до сього, й літа розлуки станули, мов їх і не було, й Савмак підійшов і взяв Елену за худі пальці.

Елена обережно висмикнула руку:

— Басилевсе, я прийшла благати за одного евпатрида… Ти можеш витурити мене за двері, я не варта твоїх рук… Я вельми забруднилась, басилевсе… — Він благально глянув на Елену, яка зовсім мало нагадувала ту, колишню, однак була йому так само бажана. Але жінка зблідлими вустами прошепотіла: — Я не гідна твого кохання… Не бруднись об мене, басилевсе, та якщо… в пам'яті твоїй лишилося хоч трохи чогось… вислухай мене.

— Ти любиш його й досі? — спитав Савмак, і йому стало дивно, що любов сієї жінки до іншого не ображає й не обурює. Елена похитала головою, задивившись у вікно за його плечем. — То для чого ж молиш?

— Я ж не тільки жона, басилевсе, я й людина. В кожної людини мусить бути ще й чуття обов'язку.

— Тебе благала його мати? — здогадався він.

— Кірія Галина була в мене… Тільки я молю не через неї. В моїй душі колись жила мрія, й вона дорожча від усього, хоча й давно вже вмерла. Людина існує мріями, басилевсе.

Ті слова геть заплутали Савмака, він повернувся до ложа, сів і схилив голову, й коли знову підвів очі, Елени вже не було. Замість неї коло порога стояв євнух і дививсь через увесь таламус у вікно, як допіру й Елена.

— Ти любиш її, — сказав євнух. — Ви, справжні чоловіки, дуже дурні, та я в тому не винний. Ти забереш Елену до себе?

Савмак мимохіть кивнув:

— Якщо вона того схоче, лоґоґрафе.

Євнух засміявсь геть по-жіночому тонко й протягло:

— Забереш, авжеж. А що скажуть у Пантікапеї? Скажуть, сей скіф убив її коханця, щоб самому спати з нею.

— Я вб'ю тебе! — гримнув цар Боспору, але тут-таки зів'яв і притих. У ядучому слові євнуха була правда. Навіть не задумавшись, чому се лоґоґраф умовляє його, він скасував смертний вирок усім приреченим і замінив його робством у залізних руднях. Архелая ж зовсім одпустив, дозволивши піти у вигнання.

Розділ 30

Скасування страти викликало подив у городян. Навіть евпатриди, чиї сини загинули під час отієї сутички, ремствували на неправедний суд царя-скіфа, роби ж, прості громадяни, відпущеники й особливо скіфи не приховували невдоволення, що Савмак замінив зрадникам смерть каторгою в руднях.

Рудні були розташовані на аґорі за Мірмекієм, які місцеві оратаї-скіфи так і звали Залізна Гора, й Савмак вирішив глянути, що діється на руднях. Він поїхав туди з архонтом Евтихієм, та коло заміського хорому Асклепія до них пристав євнух.