Цар і раб
Шрифт:
— За що б я мав не любити його? — стенув плечем Савмак. — Він притулив мене, бездомного й безрідного, тож мушу молити всіх кумирів, щоб дарували йому довгі літа й добре здоров'я.
Євнух нервово зареготав, очі йому розплющились і зблиснули, й Савмак був майже певен, що нарешті почує щось нове й зовсім несподіване для себе. Але євнух сказав інше:
— Ненавиджу Перісада, бо він є такий самий варвар, як і той твій Палак!
— Варвар? Перісад?
Се так приголомшило юнака, що він забув про все на світі. Все не грецьке, тим паче скіфське, він ненавидів, може, не менше за самого євнуха, та цар досі був для нього взірцем елліна й нарешті взірцем людини. Савмак хвилю й дві сидів, нічого не бачачи. Коли б такі слова сказав йому хтось інший, він би просто висміяв його, не надавши ваги. Людина смертна й знає так сміховинно мало,
Савмак сидів і дослухався того роздратування, що потроху заполоняло його груди. Певно, думав він, сі слова з інших вуст не звучали б так образливо й так бридко, як із вуст женоподібного євнуха.
Він спробував погамувати в собі те роздратування, й раптом усвідомив, що не може дивитися на лоґоґрафа так, як дивився досі. Та таємниця чи брудна вигадка відтепер мусила завше стояти між ними й ніщо не могло розвіяти її. Савмакові стало шкода й себе, й навіть осього женоподібного чоловіка, з яким звела його доля й зблизили літа, зблизили попри всю відмінність і їхньої вдачі, й віку, й навіть отого, чим одгородждує людину від звичайних людей богопротивне звалашення.
Він почав шукати слушної хвилі, щоб піти звідси. Коли євнух кликнув молоду робу-фріґійку, аби помила йому ноги й принесла вина для гостя, Савмак згадав те, задля чого витяг сьогодні з дому євнуха ще до схід сонця:
— Позич мені два таланти.
Від несподіванки в лоґоґрафа випнулось обличчя й набуло якоїсь мужности, він став схожим на чоловіка.
— Два таланти срібла?!
— Золота, — з притиском виправив його Савмак. — Я віддам… колись віддам.
— У тебе римські кури випили мозок з голови! Ти що собі мислиш: я — трапедзит, аби мати стільки… стільки?.. — Лоґоґраф репетував, закликаючи свідками всіх відомих йому кумирів, а тоді враз притих і спитав: — Нащо тобі… стільки?
Тепер уже ніяка сила, ні навіть славнозвісні закони еллінської чемности не могли втримати Савмака в сьому екусі, лоґоґрафовій вітальні. Він мовчки підняв руку й, поправивши срібну фібулу на хітоні, загорнувсь у тонкий гіматій і вийшов.
Сонце ще не подолало високих мурів Акрополя, що з двох боків, полунічного й східного, прихищали двір царевого лоґоґрафа. Савмак у двадесять кроків перетнув мощене вапняковими плитами подвір'ячко й швидко пішов угору, до Верхнього акрополя, й коли подвлав Другу та Третю тераси й став на перший приступок царських анфілад, спинився й глянув позад себе. Звідси, з гори, мов на долоні, було видно все оточене перістилем подвір'я євнуха. Савмак підійшов до кам'яного ґрифона, що в парі зі ще одним таким самим напівлевом-напіворлом стеріг нижню сходину мармурового клімаксу. Повисши рукою на роззявленому дзьобі потвори, він уголос проказав:
— А пощо се Палак «мій»?
Далеко внизу, біля брами Акрополя в євнуховому дворі, з'явилася невиразна постать, у якій Савмак упізнав свого вчителя. Євнух підійшов до хатнього вівтаря й спинився, задивившись у сей бік. Отрок удруге повторив:
— Пощо він «мій», сей побитий лепрою скіф?
Та ні дрібненька постава серед лоґоґрафового дому, ні кам'яний лев-орел, що й собі дивився невидющим оком на царевого лоґоґрафа, не відповіли Савмакові. Юнак провів по гребені потвори рукою від голови до самого хвоста й зазбирався сходинами вгору. Й першою людиною, що зустріла його між мармуровими кентаврами верхньої сходини, був володар Боспорського царства Перісад П'ятий. Якусь мить обоє виважували один одного поглядами, тоді Савмак не витримав і схилив перед царем голову.
— Зайдеш до мене по вечері, — мовив хрипким зі сну голосом Перісад, і доки Савмак вагався, сказати йому чи ні про скіфського царя Палака, цар обернувся й зник між нескінченними колонами хорому.
Савмак поволі, щоб не наздогнати його, пішов услід. Басилевса вже надворі не було. Й коли перістиль нижнього поверху звернув круто ліворуч, за довгим рядом іонійських колон Савмак побачив царівну. Басиліса Вероніка, певно, теж допіру прокинулася й ішла йому назустріч, пустивши додолу темну хвилю коси. Царівна збилася з кроку й очі їй зайнялись:
— Хайре, ефебе!
Савмак зітхнув і чемно вклонився:
— Хай Афродіта дарує тобі довгу молодість, басилісо!
Се теж уходило до двірських чемностей і ні до чого не зобов'язувало. Вероніка, не зводячи з нього зору, підійшла майже впритул. Савмак мимоволі вдихнув аромату її молодого, вмащеного вавілонськими оліями тіла, й ніздрі йому збуджено заграли. Басиліса помітила се й схилила очі:
— Ти вже вертаєш із Нижнього города? Був на аґорі?
— Ні, — знехотя відповів Савмак і вперше в житті прискіпливо глянув на Вероніку. Басиліса була справжня еллінка, й лоґоґрафові слова не трималися купи. Проте складне почуття недовіри й роздратування знову заполонили Савмака, й коли Вероніка почала говорити, як кумедно переповідає аґорські плітки її довготелеса покоївка Тімб, Савмак на півслові, незважаючи на благальний погляд басиліси, вклонився й пірнув у перші-ліпші двері хорому.
Розділ 2
Одколи й пам'ятав себе, Савмак мешкав у найвідлаленішій світлиці довжелезного царського хорому. Обидва віконця, перехоплені мідними ґратами, виходили на західний мур Акрополя, й навіть у середні місяці плеяд сонце не заглядало до покою. Виглянувши крізь ґрати, Савмак завше бачив кіклопічну кладку мурів, і тільки вихилившись і задерши голову, міг узріти зубці, між якими часом мелькала зелена хламида чи бронзовий шолом чатника. Ще в дитинстві, розізлившись на стару Лію, Савмак пошпурив крізь ґрати сире журавлине яйце, воно розбилось об мур, і дві маленькі шкаралупини так і лишилися на тесаному камені: одна вузенька й довга, друга, над нею, чотирикутна, Савмак потім силкувався чимось іздерти їх, але не міг доп'ястися ні довгою жердиною з вікна, ні з порослого бузиною рову між мурами та хоромом, ні згори з бійниць. Потім вирішив, що нижня шкаралупинка — то його корабель «Арґо», верхня — вітрило, а сам він, молодий і спритний Ясон, прямує в супроводі товаришів-одчайдухів до дикого берега Колхіди, щоб викрасти в царя Еета заворожене Золоте руно. Й безліч разів, наражаючись на страшні пригоди, виходив переможцем, брав заповітну здобич і втікав од Скілли, й Харібди, й Ґорґони, й усіх інших потвор, що населяли шкіряні та папірусні сувої євнуха-лоґоґрафа. Він намагався наслідувати Ясона, й тільки в одному щоразу не погоджувався з давнім еллінським героєм: непослабно кохав свою басилісу Медею й лишався їй вірним попри всі на світі спокуси. Він так і переказував лоґоґрафові зміст леґенди, а той переконував його:
— Медея — хижа вовчиця! Вона вбила власних синів. Нащо ти міняєш кінцівку?
Але малий не погоджувався ні з леґендою, ні з уславленим афінянином, який списав про Медею цілу скриню папірусових сувоїв.
— Ясон не чесний! Він винний!
— Ясон — еллін, а Медея — варварка.
Лише після того заперечення Савмак прикушував язика, та в душі лишався вірним прекрасній варварці.
Й ще була в Савмака стара й зморшкувата служниця Лія, яку він такою старезною й запам'ятав, хоч, певно, Лія й вигляділа його. В далекому дитинстві Савмак навіть одного разу назвав її мамою. То було ввечері, перед обляганням. Надворі почалася гроза, зелені й червоно-сизі Зевсові стріли розтинали небо над визубнями мурів, у темнім екусі стало незатишно й моторошно. Савмак горнувся до сухих грудей старої роби й тремтів, а вона пестила його, цілувала, й Савмак не відтручував її, як завше. Й коли тремтлива колискова пісня ввірвалася, він торкнув Лію за щоку, відчув сльози, й серце йому зайшлося теплим, досі не звіданим щемом, і між двома ударами грому він назвав її мамою.
Більше з Савмаком сього не було, та в його вовчкуватих грудях той день не затлумився й досі. Лежачи на цупкому краваті, він дивувався, чому сьогодні думає про се з самого ранку. Та нині настала така пора. Певно, думав Савмак, кожен мусить рано чи пізно глянути на пройдене, й назвати про себе сей день днем зважування любови й зненависти. Повернувшись уранці від лоґоґрафа, він закляк на ложу й вирішив отак дочекатися вечора. Щось підказувало Савмакові, ніби й Перісад має сказати йому нині незвичні слова. Не хотілося вгадувати, бо людина думає одне, кумири ж давно вирішили про неї все наперед, і кожне забігання лише роздратовує безсмертних.