Цар і раб
Шрифт:
— Кіріє… Копни ще першу лопату, а тоді вже…
Його нужденний потовчений вид, сухі, вкриті лепом ребра й брудні ноги в синіх вузлах жил розчулили Савмака, він знову скинув одіж, узяв дерев'яного рискаля з гострим залізним наконечником і почав копати під крепідою.
— Та вже, та вже!.. — лебедів коло нього Фраат. Гачконосий пірат Апсірт узяв лопату з рук Савмака й сказав нетерпляче:
— Далі ми вже й самі, ти своє зробив — гуляй!
Сі слова можна було тлумачити як завгодно: ми з тебе вичавили все, ти більше нам не потрібний, іди геть! Савмак зневажливо посміхнувся й кинув рискаль. У голові майнуло, що було б і на краще,
Але піти після всього вже не мав сил. Чи допомогло вранішнє чаклування? Савмак не був певен, але він показав їм, де слід копати, й се, хоч би там що, прив'язувало його й до сих потвор у людській подобині, й до страхітливого громаддя могили, яка здіймалася над степом і всіма Ними, мов старовинний гігант над мурахами.
Апсірт заглибився ще на лопату і вибравсь із неглибокої ями. Копати й далі серед білого дня було б дурістю: сюди могли зайти й пастухи, й навіть випадкові люди, а мури Ілурата видніли поряд, та й Тарітакський рів — теж, і Пантікапей можна було побачити, здершись до кам'яного скіфського вистукана вгорі могили.
Апсірт махнув рукою, й усі пішли до яру. Незабаром один з його робів приніс води, перепічок та в'яленого м'яса, люди попоїли й розбрелися яром шукати спочинку. Тоді Фраат, чомусь позираючи в бік Савмака, про щось довго й жваво шептався з Цибатим. Зрештою той узяв рискаль і, невдоволено сіпаючи головою, зник.
Апсірт, певно, вважав за необхідне пояснити Савмакові:
— Пішов загребти викопане, бува хтось нагодиться і помітить. Землю з підкопу носитиме сюди, — докинув він, глянувши на кожного. — Щоб ніхто сторонній нічого не збагнув.
— Хто носитиме?
— Мої тіла, — кивнув Апсірт за межі яру, де його роби стерегли коней.
Струмочок у яру ще не встиг пересохнути, Савмак трохи відмив із себе попіл та сажу, зайшов якнайдалі від усіх і влігся на клаптику пирію між пагонами жовтого дроку. Сі люди можуть повестися зі мною, як із своїм «тілом», — подумав він, згадавши слова гачконосого пірата, мовлені серед ночі. Апсірт чимось нагадував коршуна, й Савмак вирішив пильнуватися. Якщо золото знайдемо, неодмінно вб'ють і мене, й того нещасного дурня Фраата, сказав він сам собі.
Вирішивши головне, Савмак заспокоївся й розслабив м'язи — поки що небезпеки не було, й мусив бодай виспатись…
Копати почали тільки з настанням присмерків. Новорічний день, здавалося, не матиме кінця-краю, сухий і пропахлий гострим духом в'яленого будяччя, що росло понад струмком. Коли в яру загусла тінь, вони вибралися нагору, спочатку винесли землю з уже викопаної й прикиданої ямки, тоді заходились, лишаючи сходини, копати далі, аж поки найвищий з-поміж усіх, жердиноподібний Цибань, сховався з головою й лопатою.
Тепер починалась найголовніша й найнебезпечніша частка роботи: прокласти хід із готового колодязя так, щоб він вивів їх на яму з поховальним зрубом.
— А зруб не завалився? — спитав Апсірт.
Фраат упевнено покрутив окуцілою без бороди головою:
— Зруб угорі в три накати, й колоддя таке-о! — Він уже забув усі на світі образи й говорив з Апсіртом так, наче той уранці не колошматив його й не відірвав йому бороду разом з вузликом. Обрідле сиве космаччя лишилось у Фраата тільки на щоках та верхній губі, й Савмак, дивлячись на нього, подумав, яка то сила — золото. Змиряє й друзів, і недругів, і найлютіших ворогів. Савмакові здалося, що він чимось вельми схожий на сього побитого й покрученого роба, й він, не даючи собі в тому звіту, вирішив будь-що захистити нещасного чоловічка від Апсірта, Гладкого й Цибатого, які копали й укопувались у тверду, віками не торкану злежану землю, не зважаючи ні на втому, ні на глину, що сипалася згори.
Хід робили вузький і круглястий, аби можна було пролізти одній людині рачки: над ними височів страхітливий курган, який міг завалити й ту нікчемну нору, й людей у норі. Копали чергуючись, по одному, більшого не дозволяла тісна лазівка, решта вигортала накопану землю в колодязь, сипала її в скоряні міхи, роби ж Апсіртові, хитаючись од утоми, бігцем односили накопане в яр. Було аж дивно, що роби так пнуться, мов за своє кревне, й Савмак запитав про се в Гладкого. Той, спітнілий, у самій пов'язці під черевом, басовито гигикнув:
— Апсірт посулив їм волю й по пригорщі золота!
До світанку встигли заглибитися під курган кроків на десять. Роби майнули через яр, побравши коней, яких досі тримали тут, а решта чухмарячись од бруду, знову розбрелись яром. Усі були до смерти натомлені й злі, бо десять кроків лазу — то таки десять, а до поховальної ями, коли вірити мармуровій плиті Фраата лишалося ще тричі по стільки.
Наступної ночі стеля лазу почала місцями завалюватись, під опівніч ноги Цибатому, який саме копав, прикидало, світильник згас й усі полякалися, бо з чорних надр ледве долинав писклявий голосець невдахи. Його відкопали гуртом, знову зачистили зрадливу стелю й, перемагаючи страх, почали ритися далі. В тому місці, де ставсь обвал, можна було навіть випростатися, й Савмак, минаючи його, намагавсь не думати про наслідки. Все в сьому світі має початок і кінець, проказував він собі щоразу старе Демокрітове заклинання, яке мало заспокоїти його, та під серцем однаково млоїлось і причину слід було шукати десь-інде.
За сю ніч вони вгризлися в землю на добрих двадцять кроків, а наступної ночі обвали почастішали. Що глибше проникали люди в незайняту твердь, то моторошніше робилося їм на серці. Не чути стало вже навіть грубих жартів Гладкого, всі погорбились і повтягали голови в плечі, мовчки вигортаючи з довжелезного лазу нариту глину. Заступаючи в чергу, Савмак напружувався й довго наслухав; душі померлих людей перебувають в Аїді, далеко звідси, й вони безмовні. Так він знав, і се скидалося на правду. Та тут, у вузькій круглій норі, йому, придавленому зверху неймовірною вагою кургану, вчувалися голоси, далекі, невиразні й тим ще жахливіші. Вони то глухли й зникали, то знов озивалися, щоразу в іншому місці, Савмак пригадував Гомерові слова про подорож Одіссея в Царство мороку, та вони теж нічого не пояснювали, й він урешті брався до рискаля, думаючи: що ми знаємо про людські душі!..
Поховальну яму скіфського царя він виявив аж на ранок і зовсім випадково. Перед сим стався черговий обвал, прикидало Гладкого, який своїм неосяжним черевом, певно, сам зрушив землю. Й коли Савмак по тому рачкував до ледь видимого вогника в кінці нори, рука його, судомно обмацуючи вогку стінку, раптом провалилась у порожнечу. Подолавши перші хвилі жаху, він стромив руку глибше в провалля, й холодний піт залляв його з ніг до голови, то були товсті круглі колоди, м'які й слизькі. До дна лазу лишалося ще кроків двадцять, Савмак не повірив власному відчуттю, та коли, тремкий і мокрий од поту, виліз у колодязь, то мовив: