Цар і раб
Шрифт:
— Що?! — вихопився схожий, як і всі тут, на мару, гачконосий грабіжник.
— Зруб. Ми проминули його, мабуть, іще вчора.
Звістка не втішила, а лиш налякала людей, і Савмак подумав, що, як на таку мить, він почуває себе дуже спокійно. Тремтіння в тілі вже не було, лишався тільки спокій, дивний і водночас тривожний, мов неясне передчуття.
Роб Фраат перший прочнувся й, засвітивши блимавку, і шугнув у нору на дні колодязя, пірат став рачки й теж поліз, Цибатий трохи помулявся, проте, склавшись учетверо, побравсь і собі, щось незрозуміле бурмочучи, лайку чи заклинання проти мертвих душ, а Гладкий заткнув собою вихід і так і стояв, світячи в сутінках колодязя клубами сала. Нарешті притамований
Савмакові навіть досмішіло, і він, вибравшись п'ятьма вже геть пообвалюваними приступками, сів на верхньому й розглянувся. Один з Апсіртових робів сірою плямою розпластався на траві, од несподіваного перепочинку розім'як і заснув. Коли ж підійшов і другий з порожнім, уже витрушеним у яру міхом, Савмак сказав:
— Забирайте коней і йдіть спати. Сьогодні вже робити не буде.
Не побачивши в колодязі нікого, роб якось підозріливо скосував на Савмака, та той наче забув про нього. Невільник збудив товариша, й вони поплентали в темну балку, де хоркали спутані коні.
Чорна діра підкопу, ледь помітна з верхнього приступка, німувала, й Савмак заворожено дивився на неї, й рячився так довго, поки в очах йому почало різати. Він затулився долонями й сидів довго, коли ж одвів руки й глянув знову вниз, волосся йому стало диба. З нори поволі, тручись об округле склепіння, виповзала якась істота, потвора, мара. Обличчя її Савмак не бачив, та й не був певен, чи воно в неї є, зате вся вона світилася тьмяним прозорим блиском, рухомим і переливчастим. Істота нарешті випозла й звелась на повен зріст, сягнувши краю колодязя. Савмак одчув, як волосся в нього на голові стовбурчиться, він теж звівся на рівні ноги, потвора ж не стояла на місці, підіймалась і підіймалась. Ноги отрокові здеревіли, ледве переставляючи їх, він почав задкувати, але й страшна примара насувалася й насувалась. І коли Савмак, перечепившись об чужу чи свою лопату, впав горілиць, примара стала над краєм колодязя, плавно рушила в бік яру, тоді повернулась назад до викопу, ворухнулася й зникла за крутим боком Царського кургану.
Савмакові аж тепер повернулися сили, він став навколішки й у нестямі закричав, та голос йому все-таки не підкорявся, юнак почув з власної горлянки лише дике, мов у німого, скімління:
— Н-н-н-н!..
Розділ 10
Ще два дні тому, ненавидячи й себе, й цілий світ, блукав Савмак у степу за Тірітакським валом, брудний, голодний і спустошений. Кумири добре позбиткувалися з нього, штовхнувши в обійми злодіїв і піратів, і в усьому був винен він сам. Спочатку мав бажання дістатися до заміського мірмекійського хорому Асклепія й поквитатися з його жерцем, людиною чорної душі Асклепідом, тоді гору взяла байдужість, і він никав зеленими вибалками понад ровом, уникаючи людей.
На сей злочин — пограбувати святиню, хай чужу, скіфську, його штовхнула примхлива донька Зевса, в тому Савмак уже не мав жодного сумніву. Кумири заздрісні й ревниві, казав Геродот, і в сих словах древнього лоґоґрафа ховалась істина. Афродіті не до сподоби припала краса тієї дівчини, яка могла затьмарити вродою кого завгодно, навіть безсмертну, навіть народжену з морської піни, й тепер у своїй поразці й незмивній ганьбі Савмак відчував зрадливу руку небожительки.
Та що довше блукав степом, ховаючись од людей, то міцніше засідала в голову думка: злочин довіку лишається злочином і жодна висока, ба навіть найвища мета неспроможна змити його з людських рук і людського чола. Так, він кохав і кохає, але навіть ураженому солодкощемною стрілою Ерота не дозволено купувати собі щастя надто високою ціною.
Все дозволено тільки безсмертним олімпійцям. До такого висновку Савмак дійшов у кінці другого дня, стоячи над занедбаним, порослим бур'янами Тірітакським ровом, і безсила лють до кумирів наповнила його серце. Була думка покінчити з усім раз і назавжди, бо світ затонув у багнищі облуди й не вартий того, щоб людина отак тинялась, кохала без надії на взаємність і згорала чадним вогнем несилля.
Та коли бажання заслабке, на допомогу щораз приходять докази супротивні. Савмак згадував рядки поеми про жахні страждання Ахілла в імлистім Царстві тіней: «Ліпше було б мені бути робом на землі послідущим, аніж отут, під землею, правителем тіней… Я був стократ щасливіший, конаючи в битві, ніж у сій тиші та мороці вогкім Аїда…»
Се була рятівна думка, й Савмак, горнучись у брудний чорний плащ од нічної роси, дійшов остаточного висновку, що мусить жити, бо смерть од власної руки — її, може, й готували йому заздрі кумири.
Не дбаючи про свій вигляд і враження, яке справить на людей, Савмак удосвіта вийшов до Феодосійського шляху та й попростував у бік брами через рів. Коли сонце зійшло, брама лишалася зачиненою. Доки Савмак вагався, погрюкати чи ні, почувся гупіт, і він побачив зо дві сотні важких вершників. Чільника їхнього Савмак ураз упізнав: Лісій, син Лісія, евпатрид і гектарх феодосійського намісника Никона, який минулого разу, в учті римського сенатора Сцеволи, мостився на стрункому коні, гордовито випнувши груди. Вгледівши Савмака, він зіскочив і махнув рукою:
— Ще не вибили їх?
Савмак здивовано мовчав, а Лісій, мабуть, не менше здивований його нещасним виглядом, із приголосом якоїсь утіхи почав розповідати йому подробиці останніх подій. Виявилося, Новорічного дня в Пантікапеї повстали роби царських черепичень та гончарних ерґастеріїв лоґофета Еака. До них прилучились невільники-веслярі, й тепер усі вони засіли в Акрополі й нікого туди не підпускають.
Савмака се, при всій його байдужості, схвилювало.
— Скільки ж повстало? — спитав він. Гектарх Лісій знизав плечима:
— Не знаю. Никон шле мене на підмогу. — Він махнув найближчому вершникові звільнити коня для Савмака, сам же вихопився в сідло й лише тоді почав гукати чатникам: — Одчиняйте браму, недостойні! Повилазило?
Брама негайно рипнула й упустила феодосійських вершників без тяганини й розпитування, хоча сьогоднішній чатник Аполлодор, якого Савмак упізнав, був добра зануда. Савмакові не хотілося їхати верхи, він лише крутнув головою спішеному феодосійцеві й подався пішки припалим росою взбіччям між царськими садками та царськими городами. Стан сірої байдужості й досі не полишав його, й Савмак мусив бодай ще сей відтинок, стократ виміряний колісьми його біґа, пройти самому.
Пантікапей був схожий на обложене місто. Між визубнями мурів та башт рясніли гривасті бронзові шоломи, списи та щити, й Лісієвих вершників щойно тепер упускали досередини, відчинивши лиш одну стулку брами. Й не вої на заборолі, а саме сей вузенький переляканий прохід схвилював Савмака, юнак збагнув усю вагу й поважність події.
— Скільки ж їх? — спитав він десятника списоносців, що трапився йому коло брами.
— Двісті смердючих тіл, кіріє, — відповів той і заходився пояснювати, зиркаючи на брудну й закудлану Савмакову бороду, — Вбили Еака, лоґофета! Повбивали й наглядачів у своїх ерґастеріях і тепер зачинилися в Акрополі.