Цар і раб
Шрифт:
— Може, відіслати своїх юних мечоносців додому? — спитав він, бо зрештою мусив про те спитати, але господиня мала добре афінське виховання й в удаваному розгубленні сплеснула руками, мовляв, се її дівчата не встигли вчасно впоратись, а місця вистачить на всіх, тим паче на таких мужніх і вродливих воїв.
Вони вийшли на подвір'я прогулятися попід колонами перістилю, доки обидві роби з допомогою чемних і вихованих понтійських воїв уносили до екуса ще двоє ліж. Елена й Діофант ходили поряд, мов справжні давні друзі, й вели неважку розмову про минулі Панафінеї, на яких жоден з них не був, і про наступні Олімпійські ігри, що мали
Ся розмова перейшла з ними й до вже завдруге обставленого екуса, який тепер здавався меншим, але ще затишнішим. Елена зверталася не лише до Діофанта, могутнього таксіарха зі шпакуватою бородою, а й до йоге обох махерофорів. Дорілай відповідав одним-двома словами, зате Евґеній своїм умінням розмовляти справив на Елену добре враження, й по годині часу вона вже сперечалась із ним про переваги молодих македонських аедів над аедами старого корінфського рою.
— Се не тому, як я чув, що ти — македонянка? — втрутивсь у їхню розмову Діофант. Елена палко заперечила, й тут, звичайно, виникла потреба показати гостям, на що здатні македонські аеди. Раїс і Клеопатра, які лише наскоком заглядали до екуса, тепер унесли сюди свої арфи. Одна співала глибоким грудним голосом, а друга вела гору в лад зі своєю тонкострунною арфою. Се була пісня пельського аеда про любов юнака з гірською німфою, й господиня, ледь чутно підтягаючи своїм дівчатам, раптом утихла. Разом з Клеопатрою та Раїс пісню македонського аеда співав Діофантів мечоносець Евґеній.
— Ти знаєш мою мову? — здивувалася господиня, коли голоси замовкли.
— Трохи… — сказав юнак.
— Ти не збився на жодному слові!.. Може, ти — македонянин?
— Ні, кіріє Елено, — відповів за свого мечоносця Діофант. — Евґеній — еллін, але знає й твою мову. Та й не тільки твою.
— Може, ти знаєш і латинську?
— Знаю, — посміхнувсь Евґеній і проказав напам'ять добрий уривок із Третьої книги Сівілли. Він так чисто вимовляв звуки «ц» й «з», геть неприступні для елліна, що Елена раптом засумнівалася: справді воїн лежить поряд із Діофантом чи, може, мандрівний філософ із мілетського рою стоїків?
Та згодом Евґеній почав досить грубо загравати з її робою Клеопатрою, й Елена знову впізнала в ньому воїна, що не знати де та коли набрався всього того, може, й від сього мудрого й уже немолодого сінопіянина Діофанта. Клео без бажання зносила його жарти й напівжарти, винувато позираючи в бік своєї господині, та Елена вдавала невидющу, й се в них було знаком. Дівчина дала в усіх на очах вивести себе з екуса в двір, певний час її чемний сміх дратував гостей і господиню, тоді й він ущух і всі спробували відновити перервану розмову.
Діофант заходився згадувати дні своєї молодости, коли на понтійському престолі сидів ще батько теперішнього Мітрідата Евпатора — Мітрідат Еверґет. Але се не були екусні розмови, від них неодмінно віяло сумом проминуло! молодости й звіданих страждань.
— А скільки в тому правди, — спитала Елена, — що розповідають, ніби рідна мати Мітрідатова та її брати хотіли звести його?
Діофант знав, що се запитання більше від ґречности, ніж з цікавости, бо ся вродлива, мов Артеміда, дівчина мусила про сусіднє Понтійське царство знати бодай те, що гомоніли в цілому світі. Так, сказав він їй, Мітрідатові жилось нелегко. Мати, звичайно, навряд чи вбила б його, зате брати її не спинилися б ні перед чим, і малий Мітрідат після вітцевої смерти мусив утікати світ за очі.
— Й речуть, ніби жив у лісах, як звір хижий, — підхопила Діофента Елена, бо хвиля незручности, що лягла між ними, й досі давалася взнаки.
— Всілякого зазнав, — одповів Діофант неуважно. На якусь мить йому здалося, що та цікавість до особи його царя — не тільки бажання прогнати прикрість, але тут Елена почала й сама пригадувати важкі часи своєї юности, ледь помітна хмарка голубого суму пригнітила її неймовірно гарні очі македонянки, й Діофант забув про все на світі й почав дивитися на Елену. Колись навіть значно старші й не такі гарні жінки розбуджували в ньому дику чоловічу силу, тепер же він, не бентежений нічиїми поглядами, дивився на сю дівчину, й у серці його прокидавсь теплий смуток. Я старію, з жахом подумав Діофант. — Або ж переді мною котрась утілена нереїда.
Щось подібне викликав у нього тільки схід сонця на морі, не захід, а саме схід, бо при вмиранні Геліоса завжди трохи лячно. Тепер же Діофант одзначав для себе, що й жіноча врода може викликати такі чисті почуття.
Дорілай, мовчазне біляве здоровило, перший схопився з ложа, коли до екуса вбігла всмерть перелякана Клеопатра. Хітон на ній тримавсь абияк, темні вуста зблідли, щоки — теж, а чорні вічі розплющились, мов проти мороку.
— Елено! — крикнула вона здавленим голосом. — Іди сюди!..
Елена швидко підвелася, та поперед неї вибігли й Дорілай, і Діофант, і тільки білява, чимось схожа на молодого махерофора невільниця й далі незворушно стояла в кутку біля двох арф.
Підібравши довгий поділ голубого в білу повздовжню смужку хітона, господиня вбігла до ґінекею останньою. На розлогому краваті, сколошканому й ізсунутому з місця, лежав нерухомо чорнявий мечоносець, якась зиза хвороба покоцюрбила йому руки й ноги, навіть очі дивилися в різні боки, чужі й нерухомі. Елена скрикнула, Діофант нахилився й прикрив юнакові тіло простирадлом.
Евґеній потроху стямлювавсь і відходив, руки й ноги йому розслабли й випростались, й тільки очі й досі дивилися в різні боки.
— Хай повиходять… — нарешті почувся голос хворого, й Елена, вхопивши Клеопатрі за руку, почала задкувати до порога.
Клацаючи зубами, Клеопатра швидко заторохтіла, коли вони повернулися до вже порожнього екуса:
— Якісь кумири казали мені сьогодні: «Не йди! Не йди!» Я й не хотіла, та… Тоді він потяг мене, я випорснула, він знову потяг й кинув на крават, і почав мене боляче м'яти, а вічі в нього горять, страшні-страшнісінькі, й мені стало дуже страшно, тоді я глип — а вічі йому згасли й розбігаються в усі боки, тоді він геть зів'яв і впав на мене, я кричати, а голос пропав, як у сновидіннях ото буває, тільки хриплю з жаху, хотіла вилізти з-під нього, та в нього руки позціплювались і позводилися, мов у мерця, насилу його скинула, й коли вже скинула, дивлюсь, аж…
Елена далі не могла слухати знетямлену від жаху Клеопатру, гукнула Ніневію й наказала їй одвести дівчину до себе, сама ж сперлася на холодний мармур колони й спробувала дати собі раду. Подія налякала й приголомшила Елену, в такому стані вона й виряджала гостей.
Дивна хвороба попустила юнака, додому він уже йшов самотужки, але був такий слабкий, що навіть не глянув на господиню. Діофант заходився перепрошувати Елену, що мимоволі зіпсував їй вечір, та Елені тепер було не до вибачань, бо й у самої ще тремтіли руки-ноги.