Цар і раб
Шрифт:
— Маломир ма бути старший… — невпевнено відповів Борис.
Ім'я ще одного брата повисло між ними, Савмак спробував пов'язати його з якимось обличчям, але воно лишалося тільки словом, і він сказав:
— У нас є ще один брат? Його звуть Вишата?..
Борис умислився й лише по хвилі відповів:
— Сімдесятеро й дев'ятеро братів, а ти єси вісімдесятий. Маломира я видів єсмь їдного разу, ще дітеським отрочам…
— А Вишату? — Савмакові стало навіть смішно.
— Вишеслава
— Де «під нами»?
— По сей бік Феодосії.
Савмака неприємно вразило те Борисове діління на ваших і наших, але він уявив себе на місці брата, а його — на своєму, й відтак лишалося тільки налити вина й теж випити. Істини для всіх не буває, сказав він у думці й так само глянув на себе та Бориса чужими очима. Голодному риба пахне, а ситому — смердить.
Се вже можна було б назвати якоюсь безсторонньою істиною, та в неї теж виявилося два кінці й два виміри, й думка повернулася до свого початку. Савмак ураз охмелів, і всі протиріччя втратили будь-яке значення. Та се тривало всього мить, і голова запрацювала ще ясніше.
— Речи мені, хто я єсмь! — нахилився Савмак через стіл і торкнув свого незнайомого брата за руку, що тримала грецький кубок. То було майже диво, але він одчув струмінь якоїсь досі невідчуваної сили, що перебігла з братових пальців до його, й він сказав собі: я п'яний, я таки п'яний, коли навіть у такому доторкові мені вчувається промисел кумирів. Але з тим самим тремом він сприйняв і братову відповідь:
— Ти єси таль, Сьомаче, — сказав Борис. — Тому двадесять і три літа наш отець Будимир оддав тебе талем Перісадові.
— Перісад здолав його в раті? — здивувався Савмак.
— Ні! Пощо се нікчемний гречин мав би побити древлянина! Талів дають і так, для вічної любови. Й Перісад нашому вітцеві дав таля — сина єдинорідного.
— У нього є син?
— Був, — одказав князь, і з його виразу та голосу Савмакові стало ясно, що брат не волів би про се говорити з новознайденим братом.
Савмак лише спитав у князя Бориса:
— А де мій друг От?
Борис потиснув плечима:
— Відомо де. Коли князі гомонять між собою, підлому не місце серед них.
Одна думка лишилася Савмакові з сієї розмови: мене продано, виміняно на щорічну дань, мов останнього вола й послідущу, хоча й дорогу, наліжницю. Й се зробив мій отець, якого я ні сном, ні духом не знав і не знаю.
Й то було найприкріше, й з тим, коли змінилася перша варта, Савмак і заснув. Але вранці, згадавши мудрості старого Арістотеля про те, що підданці належать цареві, а сам цар — престолові, Савмак трохи іншим оком поглянув і на брата Бориса, й на вже померлого вітця, й навіть на себе.
Князь видався йому привітнішим, ніж учора, й се теж було зрозуміло. Вони ходили вчотирьох, і Савмак мимоволі дослухався, як щиро гомонять із ледве знайомим болярином Богданом його друг От. Нагадавши вчорашню розповідь Савмака, Борис почав удруге про євнуха:
— Я-м знав його, ще коли наш отець Будимир вештався на сьому світі.
— Звідки? — спитав Савмак.
Але Борис, не знати чому глянувши на свого тисяцького воєводу Богдана, тільки плюнув:
— Старий вирізаний лис. У нього вся міжня сила пішла в зад і в хитрощі.
Савмак швидко глянув на брата й раптом з усією виразністю згадав химерну картину: він із лоґоґрафом-євнухом стоїть на городському мурі, висиливши голову між двома визубнями заборола, а там, унизу, з дзвониками та червленими клобуками повзе валка жахливих лепрофорів. Савмак подивився на чисті й дужі, загрубілі від меча та кінської зброї руки Бориса й на його пружні, міцно напнені щоки, марно шукаючи слідів прокази. То було явним безглуздям. Князь Турицької землі пашів здоров'ям, красивий і ставний, з випещеною борідкою, довгим, на плечі, темнорусим волоссям, без жодної плямочки на шкірі, та Савмак зненацька спитав:
— Ти був єси в Пантікапеї?
— Бував єсмь у всіх землях і городах, — усміхнувся князь, — кої платять мені дань. А що?
Савмак знизав плечима:
— Так… Я-м тебе, мабути, видів…
Уявки пов'язавши Бориса чорною хусткою під самі вічі, він упевнився, що євнух тоді не збрехав, і мовчання Борисове лише втвердило його на думці. Під мурами Ховів дорога звузилася настільки, що Савмак аж сам собі подивував, як тиждень тому провів сією стрічечкою колісницю й коней четвериком.
— Добрий город маєш, — сказав він Борисові, коли вони проминули перекидний місток і ввійшли під браму.
— То не є город, лише хови для відсидки рати, — сказав болярин Богдан, порівнявшись із князем. — Їх висік у скелях іще князь Будимир, а ми тепер тільки лагодимо.
— Для чого? — спитав Савмак.
— Як то? Твердь князеві завсігди до потребу.
Савмак мовив, ураз пригадавши своє:
— Мати-ймете валку з Мітрідатом?
Борис уклопотано кивнув головою:
— Мабути, так…
— Діофант, воєвода його, відплив до Синопи.
— Хай собі.
— Поплив збирати рать! — вигукнув Савмак, але й се не справило враження на Бориса та тисяцького болярина. От схвильовано заглядав їм у вічі, поривався щось мовити, але не смів.
— Діофанта я не боюся, — сказав Борис. — А цар Мітрідат іще вельми дітеський. Три літа, як сів на столі.
— Дітеський, але, речуть, вельми міжний! — палко заперечив Савмак.