Цар і раб
Шрифт:
Подолавши вал. Борис пробився до самого лиману, й тут решта воїв провела коней бродом, уцілілі посідали верхи й зникли в темряві. Діофант не зважився переслідувати їх надто далеко в чужій землі, й над ранок Борис привів решту свого недобитого полку в Бориславль, де лишалася залога в півтисячі воїв.
Розділ 21
Коли
В Бориславлі було неспокійно. Торжищем, яке раніше збиралося щоранку, тепер бігали пси та кози, люди боялися виходити за брами города, жони тримали дітей на припоні, й од хати до хати ширилися чутки, одна неймовірніша за другу. Вивідники розповіли воєводі Золотану, чільникові бориславльської залоги, що жона померлого Милослава розповідає всім родичам, ніби її між загинув не від отруйної стріли понтійців, а від руки самого князя Бориса.
Обурений Борис велів схопити болярку й піддати тортурам, та коли Милославиху, заплакану й змарнілу від горя, привели — дав повелю тут же одпустити її, бо й малий болярин Золотан, верховинський турич, який уже понад десять літ стеріг Бориславль, уступився за вдову, хоча сам перед обідом і доказав на неї.
— Людина в горі страчає думку, княже, — мовив Золотан, — а жона й поготів утрачає.
У тому була правда, навіть Борис не зміг нічого заперечити. Кумири мстяться мені за недолугість, помислив собі князь і сієї мислі не міг позбутися до кінця дня.
Вранці перед сніданком він зібрав усю старшину й учинив требу крилатій змієхвостій кумирі Дані, сестрі Дажбоговій. Світла кров білої весняної ягниці порснула з горлянки жертви й забарвила кумирину праву руку та золоте горня в руці. Волфи почали волошити, перебираючи між пальцями вербові гілочки з таємничими знаками та словами.
Головний волф, як і всі його товариші, безбородий та безвусий, як і решта, вдягнений у довге грецьке одягало, схоже на жоноче, проказав тоненьким голосом:
— На добре поведеться, княже!
Борис стояв, і досі тримаючи скривавлений священний ніж у правиці, й не бачив ні головного, ні решти волфів, ні жодного зі своєї старшини, хоча кожне слово женоподібного жерця бриніло у вухах цупко й майже видимо.
Наліжниця-роба Кіта, яку Борис тримав у своєму бориславльському хоромці, витягла з його руки священний ніж і віддала головному волфові. Той витер його об вовну вже стихлої ягниці й почав білувати. Шкура теж показувала на добре, стягалася рівно, з легким потріскуванням плівки, та всі чекали найважливішого в жертви — печінки.
Один бік у неї виявився чистий, мов зиркало, другий же бік, зворотній, був у пожилках, і князь побачив себе в ньому смішного й розкришеного.
Старійший волф жалібно глянув на князя, не зважуючись вимовити лихих слів, і Борисові стало шкода волфа. Кумири затямили на мене зло, подумав він те саме, що й учора, та тільки стомлено махнув рукою, бо волф тут нічим не завинив.
— Ходімо? — лагідно заглядаючи йому в вид, спитала наліжниця Кіта, але він і не глянув на неї. Молоденька двадцятилітня роба колись неабияк хвилювала Бориса своєю красою, але тепер йому було не до жінок, і він пішов сам, кивнувши тільки до малого болярина Золотана.
Попереду на нього чекала важка ніч, а він мав багато про що сказати посадникові. У воїнських він сів і заходився слухати. Золотан розповів князеві, як думає влаштувати відсид, коли Діофант вирішить облягати його в Бориславлі.
— Жита скільки маєш? — перебив його князь, коли той почав про чоботи.
— Жита?.. — Малий болярин виважив оком князя, намагаючись приховати хвилювання. Зо два місяці тому він на власний страх і розсуд продав сто міхів озимої пшениці з княжих засік, продав вигідно, та не зважувався сказати, бо головне зараз полягало в хлібі, а не в чомусь іншому.
— Жита, речу, стачить на всіх воїв? — роздратовано повторив князь, і се заспокоїло посадника.
— По дванадесять мір на рот буде, — відповів він.
— А городяни?
Золотан непевно стенув плечима. Сього він не знав, але літо виявилося врожайне, й він почав розповідати, скільки зерна взяв покійний Милослав для своєї тутешньої жони, почім ішла міра пшениці на торгах, і се засвідчило, що хліба бориславльцям вистачить до нового.
Коли сонце схилилось на вечірній опруг, Борис лишив рештки свого побитого війська під началом посадника Золотана, сам же побрав ті п'ять сотень, що досі сиділи в городі, й перейшов річку Черну. Сонце сідало жовте й лискуче, на суху ніч і сухий день, і він мовчки їхав за останніми комонцями вивідної сотні.
Рать посувалася тихо, було чути тільки обережне хоркання коней, які теж перейнялися тривогою людей і неспокійно пряли вухами. Десь зовсім поряд вивідники перестріли крайню сторожу Діофанта, його військо й досі було на правому березі лиману, де ще зовсім недавно гриміла запекла січа й полягло стільки воїв з обох боків.
Князеві Борису сказали, ніби Діофант увів до лиману половину своїх ладь, і се не сходило тепер з думки. Якби він увів їх тоді, коли ми смо були в пастці, сумно зітхнув Борис, я не був би-м теперки тута, а був би-м у кайданах або й невідь де…
Се трохи впокорило його, бо Діофантові теж не в усьому спомагали їхні кумири: змовчали такий простий вихід, якого два дні тому найбільш остерігався Борис. Тоді думка перейшла на першого болярина Богдана, й князь уявки побачив його на валу, кривавого й вимордованого нещастям.
Вивідники спинилися, переколошкавши перші лави, й уся рать спинилась, тривожно дослухаючись. Але згодом рушили далі через перевал, щоб уникнути можливих сутичок з Діофантовими роз'їздами, й заглибились між невисокі гори. Межигір'я потяглось у праву руку, та за перевалом пішли знову на полуніч, удосвіта перебрели річку й опинилися в безпеці.
— Коли споможуть кумири, вечеряти-ймемо в Ховах! — почув Борис жартівливий голос, люди тільки тут відчули себе вільніш, але в голосі незнайомого ратника було більше тривоги, ніж здалось попервах, бо незабаром розмови позаду звелися до одного: чи знають у Ховах про позаминулу ніч і як там думають боронитися.
В Ховах знають, мовчки відповів ратникам князь. А чи відають у Новгороді?.. Се його непокоїло, й неспокій зростав, що ближче підходили до Ховів.
Там уже знали про поразку біля лиману річки Черної — двом десяткам душ із Богданової тисячі пощастило вирватися з оточення, їх півдня переслідували понтійські гопліти, загнали далеко від місця січі й од Бориславля, тож вони опинились аж тут, у Ховах. Настрій у залоги був так само похмурий, як і в Бориславлі, та лад панував у всьому, бо в городі не було ні жін, ні дітей, ні челядників, а лише вої та коні. Борис переночував, уранці, взявши півсотні сторожі, подався знову на полуніч, і над ранок наступного дня був у своєму городі стольному.