Цар і раб
Шрифт:
Понтійці підійшли до рову, глибокого, мов прірва, здалеку обсипали високі мури з луків, та їхні стріли, стративши силу, не здатні були з такої відстані пробити навіть скоряного калантиря. Недолічившись півсотні воїв, Діофант наказав густи до відходу.
Він може си дозволити таку випробівку, — з жалем подумав Борис, коли Богдан, єдиний велій болярин його волости, розповідав йому перебіг уранішньої сутички. Він може, а я — ні, бо наші сили нерівні.
— Скільки-сте налічили ви воїв Діофанта? — спитав він.
Богдан, важким поглядом
— Дві тьми.
Вони сиділи в одкритому, на грецький лад зробленому перістилі другого поверху княжого хорому й дивились у садок під собою. Наліжниця Кіта, яку князь перевіз із Бориславля сюди, приглядала за двома молодими невільницями, які поливали відрами кущі винних ягід, посаджених ще колишнім господарем сього хорому, якимось грецьким стратеґом. Ледь-ледь розтуляючи вуста, болярин Богдан розповів князеві про готування до тривалої, глухої облоги, якої слід було сподіватись, а Борис думав, коли старий воєвода почне знову торочити йому своєї. Скаже, по скільки стріл уже заготовлено на кожного воя, й почне, подумав князь.
Останніми днями се вже стало для Бориса якоюсь потребою — вислуховувати те домагання Богдана, й він вивіряв себе, мов мисливець в плавнях, який пробує ногами молоду кригу.
Князь трохи не вгадав. Доповівши про стріли, велій болярин сказав, що слід готувати каміння, більше каміння, бо під заборолом його мало — щонайбільше на п'ять-шість добрих приступів.
— А де його брати? — рвучко розвів руками князь, я ж ударився кистю об мармурову колону.
Воєвода Богдан так само безбарвним голосом відповів:
— Розбирати-ймемо хати, княже. Зуперше — дворові мури, тоді й хати. — Й аж тепер сказав слово, якого відколи чекав князь: — А ти вже-с надумався?..
— Надумався-м, — наче між іншим, відповів князь і глузливо глянув, яке враження справив на велійого болярина. Та той зовсім не здивувався, мовби говорили про їжу, чи питво, чи полювання на перепелиць. А князь із сумом подумав: я ніколи не буду великим володарем. Не дорівняю гейби й вітцеві. Ще хвилину тому Борис і гадки не мав, яку відповідь дасть боляринові, й власні слова, замість приголомшити Богдана, здивували його самого.
— Й коли рушаєш?
Борис тоскно поглянув на робу-красуню, яка підганяла інших роб. Я й сього не знаю, подумав він і заходився загадувати: якщо Кіта підійде спершу до високого куща, він скаже Богданові «взавтра», якщо ж до нижчого — взагалі нічого не скаже.
Роба-наліжниця, струнка, мов оленичка, підвела дівчат до нижчого кущика винної ягоди, й Борис, кисло посміхнувшись, одповів:
— Узавтра.
Кіта враз обернулася, мов могла звідти почути його тихе слово, й махнула рукою. Князь одвернувсь і потяг ноги до дверей, що вели з перістилю в опочивальню.
Але ні завтра, ні післязавтра, ні третього дня він і не подумав рушати. Діофант позносив з ладь пороки й звелів складати їх напроти головного, нещодавно піднятого на чотири лікті муру. Пороки були нові, ще й колоддя не встигло потемніти, обложені обстрілювали їх зі своїх пороків, що стояли на вежах, важкими стрілами, закидали камінням, але вої супротивника лише відкотились на певнішу відстань і, захищаючи себе римськими «воротами», й далі складали колісні пороки, що їх греки звали катапультами, балістами та скорпіонами.
Я мушу діждатися їх, а тоді вже їхати, вмовлявся Борис, і се тривало до самого вечора. Велій болярин подав думку зробити вночі вилаз, і він погодився. Після другої варти, коли й у городі, й у ворожому стані поснули всі, хто мав на те право, болярин-воєвода сам вивів дві сотні пластунів «на розживку». Завчасно змащена брама й не рипнула, вої по перекинутих колодах подолали рів і скрадалися так тихо, що їх почули в ворожому стані, аж коли вони кинулися з мечами на ріденьку лаву сторожі.
Знявся ґвалт, у темряві завили страшні «скіфські» стріли з пищиками, й доки понтійці стямились, усі пороки спалахнули червоним кіптявим «грецьким вогнем».
Ся нічна весела пригода втішала й Бориса, й усіх охисників Красної Заводи, й він почав чекати нового дня, коли Діофант налагодить інші пороки. Се сталося в середу наступної сідмиці, від самого ранку. Кидуни пороків розмахалися всі заразом, кинувши на Красну Заводь стільки каміння, що з нього можна було б вимурувати добру вежу. Одні вої накручували важелями линву кидуна, двоє чи троє підважували в його дерев'яний «полоник» брилу, треті спускали гак, і брила неслася вгору, до визубнів заборола, й по кожнім ударі мур стогнав і шпувавсь іскрами, проте вистоював.
Лише коли-не-коли понтянам щастило з величезного гребінця муру вилущити край зуба, й тоді біля пороків, що вишикувалися двома шеренгами від озера до морського берега, здіймався радісний лемент. Каміння літало безперервно, й зумисне визначена тисяча понтян увесь час підвозила волокунами нові й нові брили з неподалік вищереного провалля.
Часом пущена каменюка, що її допіру ледве підняло четверо воїв, перелітала на той бік муру й трощила дахи, паркани та дерева в Красній Заводі, але вбитих не було, бо воєвода Богдан обачно виселив увесь ковальський куток, розташований найближче до західнього муру.
Уночі викрешене зуб'я заборола було поновлено, та зранку Діофант іще дужче посилив напад. Борис вирішив попалити пороки вдруге, та навчений гірким досвідом Діофант уже не дався перехитрити. Вночі понтяни стерегли кидальне знаряддя ще пильніш. Тоді Борис удався до іншого: зробив несподіваний вилаз посеред білого дня, відчинивши браму.
Сім пороків спалахнуло свічками, та на їхнє місце понтяни підкотили нові, й усе пішло, як і раніше. Так минуло ще сім день, і краю того змагання ніхто не бачив. Уночі визубні ставали на місце, й Діофант мусив усе починати завдруге.