Царівна
Шрифт:
— Ви тужите за красою і досконалістю! — докінчив він поважно. — Але який кінець того всього?
Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.
— Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!
— Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно візьме в вас об'єктивний
76
Ми — юрба, що живе сьогоднішнім днем, і ми хочемо панувати (нім.).
— То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! — Ви кажете словами Ніцше: «Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!» — а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: «Das uberwindet mir, ihr «hoheren» Меnchen!» [77]
— Так, Наталко, ihr «hoheren» Меnchen! [78] Однак звідки возьмете тих вищих людей?
— Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.
— Ба! — сказав він насмішливо. — Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати «вищим чоловіком»? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, напр., виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою «вищого чоловіка», то повинні радше вмерти, як таке чинити!
77
Переможіть мені їх ви, «вищі» люди (нім.).
78
Ви, «вищі» люди (нім.).
— Я вже не є його суджена!
Він видивився на мене і спаленів.
— Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?
— Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.
— Яке ж щастя! — сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.
— Це щастя завдячую собі сама. Я і вдячна оцій хвилині, що вона звела нас ще раз на прощання на самоті. Я від'їду до Чернівців, Орядин. Там дістала я місце товаришки в однієї дами.
Він ледве дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудей.
— Ідіть зі мною на село, Наталко! — просив зворушеним голосом. — Ви ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!
— Це не може бути! — відповіла я так само зворушена, уникаючи його гарячого погляду.
— Чому ні?
— Тепер я не можу.
— Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене? — спитав.
— Я не знаю. я тепер дійсно не можу.
— А однак ми були собі колись такі близькі.
— Справді, однак між нами лежать наслідки часу. Ах, Орядин, оставте мене ще! Мені ще треба самій боротися, а й вам так само!
— Я не хочу більше боротися; ви чули, що я говорив. Ідіть зі мною на село, і жиймо лиш для себе!
— Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!
— Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б мені за все проче! Ходіть зі мною хоч би й завтра, хоч би й зараз! — Його очі окинули мене жадно, гаряче, і він приступив ближче до мене. Я мимоволі відступилася на крок від його і боялася глянути йому в лице, щоб не перенялася також тим, що заволоділо ним у тій хвилі так сильно. Я боялася впливу його гарної милої істоти, що, облита сонячним світлом, пишалася передо мною в своїй повній красі.
— Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?
— Я не переставав би вас любити! Ідіть зі мною, жиймо для себе!
— Я не можу. Не можу й на те згодитися, щоб ви закопалися задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!. Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!
Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила що мої слова не оставилися без впливу на його, що однак бореться чогось із собою.
— Подумайте, Орядин! — просила я його лагідно. Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.
— Те одно не давало мені ніколи супокою! — сказав врешті. — Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак.
— І в його житті нема ще полудня!
— Нема полудня!. — повторив звільна, протяжно. — Це дуже пригнітаюча гадка, однак.
— Що ж однак? — спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.
— Ми не здібні осягнути це полуднє. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!.
Мене обгорнули розпука і жаль.
— Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!
— Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!
— Так беріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!
Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.
— Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?
— Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!
— Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! — сказав він, зворушений, і його очі засіяли.
— Це не є щастя! — відповіла я.
— Я відчуваю, що щастя.
— Ви відчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвідомо, і нам не осталось би нічого. мені не осталось би нічого! — Ці послідні слова договорила я майже нечутно. Він мінився мені перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нім варилося і як якісь гарячі, нетерпеливі, роздразнюючі думки рвалися йому на уста.