Царський курйоз
Шрифт:
Зупинився Сава лише на околиці Гадати, навпроти високого й вузького будинку з гратчастими вікнами і навислим над вулицею верхнім поверхом. Всупереч східному звичаю двері цього будинку виходили не у внутрішній двір, а просто на вулицю.
Рагузинець штовхнув двері і ввійшов у низьку кімнату, тьмяно освітлену олійною лампою. Кімната була захаращена різним мотлохом — поношеним одягом, битим посудом та іржавою зброєю. Це була крамниця лахмітника. Сава, спритно й безшумно лавіруючи між купами ганчір’я та величезними котлами для варки плову, добрався до других дверей, таких вузьких і низьких, що в них можна було протиснутись лише боком і пригнувшись. Ці двері Сава відчинив, також не стукаючи.
У другій кімнаті, освітленій щедріше, ніж крамниця, кількома свічками, сидів худий, низенький, лисий чоловічок. Він збовтував, роздивляючись на світло, склянку чорної рідини. Від збовтування рідина скипала густою рожевою піною. Це і був Сапонгі, галатський лахмітник, людина незрозумілої національності: єврей чи італієць, грек чи турок, а отже, — чистокровний левантинець.
Почувши кроки, чоловік швидко сховав за спину склянку, його очі з червоними, гнійними від трахоми повіками злякано округлилися. Притиснені до черепа вуха робили чоловіка схожим на кота, що озлився. Впізнавши рагузинця, лахмітник усміхнувся, оголивши чорні корені гнилих зубів, і привітав його з насмішкуватою шанобливістю:
— Салям алейкум, пане граф!
Не відповідаючи на вітання, Сава підійшов до стола, на якому стояли свічки, і коротко розповів, чому він прийшов.
— Ефенді [8] , графе, ваша мудрість, я не беру на себе цю справу, — рішуче й твердо сказав лахмітник.
— Може, ти ще раз подумаєш, перш ніж відмовишся, — спокійно порадив рагузинець.
— Добре, я думаю ще раз. Ось бачиш? І ще раз відповідаю: ні!
— Чому?
— Ти сам сказав, що цей хлопчисько — султанський заложник.
8
У Туреччині звертання до чоловіка, що відповідає слову «пан».
— Велике діло!
— Це — державний злочин. За це можуть послати «балик гонта» або в петлю.
— Велике діло, — зарядив Сава ніздрю понюшкою табаки. — Хіба не однаково, за що тебе повісять — за крадіжку султанського заложника чи за пожежу в султанському адміралтействі та на військових кораблях.
— Не розумію… — позадкував у темний куток Сапонгі.
— Я теж не розумію, — перебив його рагузинець, — який дурень наказав повісити Містерман-пашу. Висіти має інший. Скільки заплатив тобі емісар його світлості венеціанського дожа Сільвестр Валеріяг? Ну? Може, ти тепер ще раз подумаєш, Сагіонгі?
Лахмітник мовчав, лише дихав важко й часто. Сухі його пальці, обнизані дешевими срібними перснями, судорожно стискали склянку з чорною рідиною. А рагузпнець, не зводячи очей із склянки, стояв спокійний, товстенький, мирний.
У роті Сапонгі зачорніли корені зубів. Він усміхнувся.
— Від тебе нічого не приховаєш, дияволе!.. Гаразд, я подумав ще раз і беруся викрасти цього нікчемного абіссінського принца. Але для цього потрібні дві речі: вільна перепустка в будь-який час у сераль і гроші на витрати. А я, клянуся святим Ейюб-Ансаром, прапороносцем пророка, не маю ні того, ні другого.
— Піди до челебея [9] і скажи, що я прошу його виклопотати у бостанджі-баші [10] для тебе вільний прохід у сераль. А гроші…
Рагузинець засунув руку в кишеню, де дзвеніло московське золото, і, вибравши навпомацки найбільш стерті монети, подав їх Сапонгі.
— Ось! Залишиться — візьмеш собі. Не вистачить— додаси. Арапченя доставиш у Ковакі і здаси на «Святого Георгія» шкіперові Контаракі. Буде виконано?
Рагузинець повернувся і, не прощаючись, пішов до дверей. Але, помітивши обережний рух лахмітника, відразу ж різко зупинився:
9
Вища духовна особа.
10
Начальник двірцевого караулу.
— Не проводжай! Не люблю, коли позаду незнайома людина плентається!..
5
Ібрагімові захотілося пити. Він підставив жменю під прохолодний струмінь улюбленого Лев’ячого фонтана, і тоді цей гнилозубий чоловік, що не знати звідки взявся в саду, поклав руку на його плече.
— Стривай, не пий!
Незнайомий сховався за деревами і хутко повернувся із срібним келихом. Наповнивши його чистою кришталевою водою фонтана, зрізав з найближчого куща пишну троянду і, опустивши квітку в келих, швидким рухом руки змішав воду.
— Тепер пий, — шанобливо підніс він келих Ібрагімові. — Так п’є рас і син раса.
Ібрагімові дужо сподобалась прохолодна вода, в якій розчинився ніжний аромат троянди. Повертаючи незнайомому келих, він спитав:
— Від кого ти дізнався, що я — син раса?
Незнайомий тривожно глянув навколо, але сад, сповнений цвірчанням цикад і запаморочливим ароматом троянд, був безлюдний. Нахилившись до вуха Ібрагіма, гнилозубий прошепотів:
— Я знаю навіть більше, сину раса. Твій рідний брат знову тут, у Стамбулі…
Ібрагім кинувся тікати, але гнилозубий встиг схопити його за край білої накидки-шами.
— Стривай, голубе! Твій брат прибув у Стамбул таємно. Він хоче викрасти тебе звідси і відвезти до батька. Що передати твоєму братові? Ти хочеш побачити батька?
— Де мій брат? — знову рвонувся Ібрагім, і знову гнилозубий втримав його.
— Будь терпеливий, голубе! Щоб зустрітися з братом, треба спочатку вибратися звідси.
Ібрагім обвів поглядом високі серальські мури, перелічив башти і сумно похилив голову.
— Звідси не можна втекти.
— Аллах великий! — молитовно прикрив незнайомий очі запаленими повіками. — І якщо аллах захоче… Де ти спиш, мій маленький пане?
— Тут, — показав Ібрагім на невеличкий, оточений кущами троянд павільйон.
— Завтра вночі, коли місяць буде он над тією баштою, я прийду і виведу тебе з сералю. Не спи. І нікому, не розповідай про нашу зустріч. Інакше ти все життя проживеш тут бранцем. Жди мене вночі, благородний сину раса!
Гнилозубий поклав руку на серце, потім, закотивши очі під лоба, підніс руку до голови, на знак глибокої поваги до високого сану Ібрагіма, і зник у кущах.