Царський курйоз
Шрифт:
Почалося з глухих розмов про те, що данина, яку Лагонь виплачує «великому турку», котрий живе за трьома морями, в місті Стамбул, у величезному кам’яному тукулі, надто тяжка. Потім про це стали кричати відкрито на вулицях і на базарній площі Лагоні. Мабуть, незадоволення турками охопило весь Хабеш, бо незабаром негус [11] скликав усіх підвладних йому расів на раду, платити чи не платити данину «великому турку». Разом з батьком в Аксум, стародавню столицю Хебешу, вирушив і Ібрагім. Він навіть побував на великому банкеті негуса, що тривав від світанку до заходу сонця. Для цієї царської учти було забито вісімсот биків і відкупорено стільки ж бочок медового вина. Батько Ібрагіма був принцом крові, близьким родичем негуса, що походив з того ж славного, можновладного роду Шоа. Він сидів на банкеті недалеко від негуса, а поруч з батьком — Ібрагім. Який пишний був негус, «побідоносний лев»! У чорній широкій шовковій мантії, з білим платом навколо голови негус велично сидів на червоних подушках. Охоронці в пурпурових і ніжно-зелених, як смарагд, шатах тримали над головою негуса шитий золотом балдахін. По праву і по ліву руку від нього сиділи благородні раси з позолоченими щитами біля ніг і лев’ячими шкурами на плечах. Очі Ібрагіма розбігалися від цієї пишноти, і він завмирав од захвату й пошани, бачачи навколо стільки непереможних воєначальників.
11
Негус — правитель великого феодального царства Ефіопії, коли вона ще не була об'єднана в імперію.
А після банкету почалася нарада в палаці негуса. Вона тривала кілька днів’ Негус і раси радилися доти, поки не надійшла звістка, що «великий турок» рушив проти них свої війська. Тоді і негус, і раси, і батько Ібрагіма також скликали воїнів і пішли на смертну битву з ворогом.
Десять днів притихла Лагонь жила тривожним, тоскним чеканням вістей з поля бою. Вісник примчав на світанку. Він зупинив загнаного верблюда біля тукула раса і, розриваючи на собі одяг, заволав на все місто, що війська негуса — «побідоноеного лева» — і загони расів розбиті, що багато расів попали в полон і що ворог іде сюди, на Лагонь. Перелякані лагоньці, схопивши деякі пожитки і зібравши свої стада, сховалися в околишніх лісах. Лише з тукула раса ніхто не тікав — там чекали свого нещасливого господаря.
Через два дні в Лагонь припленталися юрби змучених, поранених, розгромлених воїнів, а ще через день прийшли загони «великого турка» — араби і величезні негри-суданці. Одразу ж запалала Лагонь, підпалена з усіх чотирьох кінців, і по дорозі, освітленій багровою загравою палаючих тукулів, прибув турецький паша-сераскір [12] . За його конем брели в кайданах і в дерев’яних колодках на шиї полонені раси, серед яких був і рас Лагоні — батько Ібрагіма.
На базарній площі на очах зігнаних ударами списів жителів сараскір плював в обличчя батькові Ібрагіма, смикав його за бороду і бив по шоках. Проте рас від потрясінь, яких зазнав, зовсім не відчував ні ганьби, ні болю, лише облизував сухим язиком чорні потріскані губи і голосно просив пити. Але ніхто з переляканих лагоньців не насмілився напоїти свого вождя.
12
Головнокомандуючий.
Турки наклали на Лагонь жахливу данину слоновою кісткою, звірячими шкурами, плитками солі, скотом та людьми. Всіх лагоньських дітей та юнаків віком від шести до вісімнадцяти років погнали «дорогою невільників» на морське узбережжя, де їх чекали кораблі арабських купців. «Дорогою невільників» довелося вирушити і синові раса, Ібрагімові, бо йому йшов уже сьомий рік. Але син раса не потрапив на невільничий корабель. Сераскір послав його заложником в Стамбул, оголосивши перед тим прилюдно, ото коли лагоньці ще раз повстануть проти влади «великого турка», то сина їхнього раса зашиють у мішок з камінням і кинуть у море.
«Дорогу невільників» Ібрагім побачив з високої спини Боршота. Цього жирного хитруна також забрали турки. Але від узбережжя їхні шляхи мали розійтися. Ібрагім попливе в Стамбул, а Боршота вирушить на іншому кораблі в протилежний бік. Через «Ворота сліз» він попливе до берегів Ірану, куди його відправлять у дарунок іранському шаху, другові «великого турка».
У цій останній подорожі по рідній землі Ібрагіма супроводили батько й сестричка Гумаре. Старий Малькарафа мусив пливти разом з Ібрагімом в Стамбул і жити там доти, поки «великий турок» не змилується і не дозволить маленькому расові повернутись на батьківщину.
Всю дорогу до морського берега старий рас був суворий і мовчазний, нічим не виказував свого хвилювання. Та коли Ібрагім ступив на східці турецького корабля, губи раса здригнулись і він квапливо закрив голову шамою. А маленька, дурненька Гумаре зірвала з рук і ніг олов’яні браслети, зняла з шиї грубе камінне намисто і запропонувала ці, на її думку, безцінні скарби турецьким солдатам як викуп за свого любого брата. Коли корабель відчалив, Гумаре кинулася в море і попливла слідом за ним. Побачивши чорне личко сестрички серед пінистих хвиль, Ібрагім закричав і хотів стрибнути за борт. Старий Малькарафа відірвав його руки од бортових канатів і відніс на корму під навіс. Але Ібрагім довго ще плакав, згадуючи дурненьку Гумаре, і трохи заспокоївся тільки після того, як Малькарафа непомітно передав йому прощальний дарунок батька — маленьку криву шаблю в червоних сап’янових піхвах.
Плавання по Червоному морю було тяжким і страшним. З боку Аравії безперервно дув сухий і палючий хамсін — вітер з пустині.
На третій день плавання помер один з лагоньських невільників. Тіло його викинули в море. Наступного дня викинули в море ще двох юнаків-лагоньців. На п’ятий день плавання вмерло п'ятеро невільників. Страшна, невиліковна хвороба оселилася на кораблі. Вона вбивала влучно й швидко, мов удар отруєного списа. Матроси-араби так і називали чуму — «удар списа аллаха».
Вночі під восьмий день, коли Малькарафа спав, його вкусив за руку пацюк, а ввечері наступного дня труп старика викинули в море. Багато ночей після смерті Малькарафа не спав Ібрагім. Він не відчував коло себе сухого, кістлявого тіла вірного слуги і гірко плакав від жаху, самотності й невідомості.
На дванадцятий день плавання на обрії сліпучо заблищали білі будинки Суеца. Але капітан, знаючи, що його зачумлений корабель не пустять у Суецьку гавань, пристав до пустинного піщаного берега і тут висадив невільників та їх конвой. Змученим морською подорожжю лагоньцям не дали і дня відпочинку й відразу ж погнали через перешийок до берегів іншого моря; турки-конвоїри поспішали покинути зачумлені місця.
Але «спис аллаха» наздоганяв їх і на суші. Щодня караван залишав на крупних червоних пісках перешийка кілька чорних трупів. Напівдорозі, коло міста Взмаїлья, помер останній земляк Ібрагіма. До лазурних вод Середземного моря дісталися тільки Ібрагім та частина конвою.
Плавання по другому морю було легким і приємним.
Одного разу вранці, сидячи на носі галіота на згортку каната, Ібрагім побачив, як з води піднялися молочно-сині скелі. Це була Туреччина. Потім він відчув особливий солодкий і сухий аромат її берегів, а далі побачив велике місто Стамбул. Воно захоплювало половину горизонту. Все в ньому перемішалося: будинки, палаци, сади, куполи, мінарети, щогли суден, які стояли в бухті Золотого Рога. І тоді ж з першого погляду зненавидів Ібрагім велике місто, свою тюрму…
Яничари, що стояли на варті коло воріт Миру, здригнулися й схопились за зброю. Звідкись здалека і зверху, наче з неба, упав чийсь слабкий ридаючий заклик. І відразу ж обірвався, немов захлинувся сльозами. І знову пронісся в нічній тиші зойк невимовної туги й благання. Яничари злякано перезирнулись. Там, у небесній тиші, під яскравими зорями, болісно й пристрасно, захлинаючись сльозами, кричала дитина, кричала без сліз, самим лише відчайдушним, болісним звуком:
— А-а-а!..