Чарівник Країни Оз
Шрифт:
Страшило від душі подякував Озу за здійснення його найбільшої мрії і в чудовому настрої, гордий собою і своїми новими мізками, повернувся до друзів.
Дороті з цікавістю почала придивлятися до нього. Голова Страшила помітно побільшала від надміру мозку.
– Як ти почуваєшся? – запитала дівчинка.
– У мене зараз напад мудрості, – відповів він. – Коли я трошки звикну до нового мозку, ви не знатимете людини, мудрішої за мене в Країні Оз.
– А що це таке стирчить у тебе з голови? Невже шпильки та голки? – поцікавився Залізний Лісоруб.
–
– Тепер я піду до Оза по серце, – з надією повідомив Лісоруб.
Він підійшов до дверей тронної зали і постукав.
– Заходьте, – гукнув Оз, і Залізний Лісоруб зайшов зі словами:
– Я прийшов по своє серце.
– Чудово, – промовив чоловічок. – Та мені доведеться зробити у ваших грудях отвір, щоби вставити серце. Сподіваюся, ця операція вам не зашкодить.
– Не страшно, – запевнив Лісоруб, – я нічого не відчую.
Тоді Оз узяв інструменти і пробив у лівій частині грудей Лісоруба невеликий квадратний отвір. Потім він дістав із ящика красиве серце із червоного шовку, напхане тирсою.
– Правда, чудове? – запитав він.
– О, звісно! – щиро погодився Лісоруб. – Та чи добре це серце?
– Добрішого не буває, – сказав Оз, вставив серце в груди Лісоруба і залатав дірку. – Тепер у вас є серце, – мовив він, – яким могла би пишатися кожна людина. Вибачте, що прикрасив ваші груди латкою, але іншого способу вставити серце у мене не було.
– Латка – не біда! – вигукнув щасливий Лісоруб. – Ви дуже добра людина, і я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.
– Нема за що дякувати, – скромно відповів Оз.
Лісоруб повернувся до друзів, і вони від усієї душі привітали його.
Прийшла черга Лякливого Лева. Він підійшов до дверей тронної зали й постукав.
– Заходьте, – відгукнувся Оз.
– Я по хоробрість, – нагадав Лев, коли увійшов.
– Чудово, – сказав чоловічок. – Зараз ви її отримаєте.
Оз підійшов до буфета, піднявся навшпиньки, дістав із верхньої полиці зелену квадратну пляшку, її вміст налив у гарний різьблений золотаво-зелений таріль. Він поставив посудину перед Лякливим Левом, а той підозріло обнюхав рідину.
– Пийте! – наказав Оз.
– Що це? – недовірливо запитав Лев.
– Хоробрість. Точніше, стане хоробрістю, коли ви вип'єте ці ліки. Адже хоробрість – це наша внутрішня властивість. Раджу вам випити не зволікаючи.
Лев не примусив себе просити вдруге. Він одразу ж вихлебтав рідину з тареля.
– Ну, як почуваєтесь? – поцікавився Оз.
– Я сповнений хоробрості, – відповів Лев і весело помчав до друзів, щоб поділитися своєю радістю.
Коли Оз залишився сам, він хитро посміхнувся, радіючи, як вдало викрутився зі складної ситуації, коли дав Страшилу, Залізному Лісорубу й Лякливому Левові саме те, що вони хотіли від нього отримати.
«Ну, як після цього не бути дурисвітом? – міркував він. – Мене ж силоміць примусили робити те, що, як відомо, зробити неможливо! Годі й казати, мені було легко виконати бажання Страшила, Лісоруба й Лева, бо вони собі вигадали, ніби я всемогутній. Та щоб відправити Дороті до Канзасу, однієї уяви замало. А як це зробити, я не знаю!»
17. Повітряна куля
Три дні Дороті не отримувала від Оза жодних звісток. Це були дуже сумні дні для дівчинки, хоча її друзі раділи від душі. Страшило казав, що в його голові вирують дивовижні думки, але поділитися ними він не може, бо впевнений, що ніхто, крім нього, їх не здатен зрозуміти. Залізний Лісоруб розповідав, що, коли він блукає палацом, його серце гулко б'ється в грудях, і він уже встиг відчути, що воно значно більше здатне любити, ніж зроблене з плоті й крові. Лев заявив, що не боїться нікого на землі й із задоволенням прийняв би бій з армією людей або десятком розлючених калідасів.
Раділи всі, крім Дороті, яка ще сильніше, ніж до того, хотіла додому, в Канзас.
Четвертого дня, на її превелику радість, Оз погодився її прийняти, і, коли вона переступила поріг тронної зали, сказав:
– Сідай, будь ласка, дитинко. Здається, я вигадав, як тобі звідси вибратися.
– І повернутися додому в Канзас? – з надією запитала вона.
– Ну, про Канзас я нічого не можу обіцяти, – пробуркотів Оз, – бо не знаю, в який він бік. Та головне – перетнути Непрохідну Пустелю, а там уже й до Канзаса недалеко.
– І як мені подолати пустелю?
– Зараз я все розповім, – мовив чоловічок. – Річ у тім, що сюди мене занесло на повітряній кулі. Твій будиночок закинуло смерчем. Тому й вибратися звідси, певно, можна тільки повітряним шляхом. Мені не під силу зробити смерч, але я добре помізкував і думаю, що повітряну кулю зробити я можу.
– Як? – запитала Дороті.
– Повітряна куля, – пояснив Оз, – робиться з шовку і наповнюється легким воднем. У мене в палаці шовку достатньо, тому зшити кулю нескладно. Але тут нізвідки взяти водень, а от без нього куля не злетить.
– Ну, якщо куля не злетить, – зауважила Дороті, – то нащо вона взагалі потрібна?
– Правильно кажеш, – погодився Оз. – Та є ще один спосіб примусити її літати – наповнити гарячим повітрям. Звісно, водень значно надійніший. Бо якщо гаряче повітря вистигне, куля впаде в пустелі, й тоді нам кінець.
– Нам? – вигукнула дівчинка. – Ви полетите разом зі мною?
– Звісно, – сказав Оз. – Мені набридло дурити людям голови. Якщо я вийду з палацу, мої піддані швидко розкусять, що я зовсім не чарівник і не мудрець. А тоді вони страшенно розлютяться на мене за те, що я так довго дурив їх. Тому мені доводиться жити відлюдьком, а це дуже втомлює. Краще вже повернутися з тобою в Канзас і знову піти на роботу до цирку.