Чарівник Країни Оз

Дівчинка Дороті жила в невеличкому будинку посеред безкрайнього канзаського степу, її дядько Генрі був фермером, а тітонька Ем дбала про господарство. Будиночок був маленький, бо дошки для будівництва довелося везти дуже здалеку. У будиночку були чотири стіни, дах, підлога і одна-єдина кімната,

У цій місцевості смерчі лютували так, що запросто змітали зі свого шляху маленькі будиночки. Тому посеред кімнати була ляда, а під нею – сходи, що вели до схованки.

Коли Дороті виходила з будинку та озиралася навсібіч, то бачила лише степ. Він розкинувся до самісінького горизонту: нудна рівнина – довкруги ні деревця, ні будівлі. Сонце в цих краях було таким палючим, що земля, яку щойно зорали, швидко сіріла і пересихала. Трава теж умить ставала сірою, як і все довкола. Колись дядько Генрі пофарбував будиночок, але від сонця фарба почала тріскатися, а дощі остаточної змили її, і тепер їхнє помешкання стояло таке саме похмуро-сіре. Коли тітонька Ем тільки приїхала в це місце, вона була вродливою і життєрадісною. Але палюче сонце та невгамовні смерчі зробили свою справу: з її очей незабаром зникли завзяті іскорки, а зі щік злиняв рум'янець. Обличчя посіріло і змарніло. Тітонька Ем схудла та розучилася посміхатися. Коли осиротіла Дороті вперше потрапила до цього будинку, її сміх так лякав тітоньку Ем, що вона щоразу здригалася і хапалася за серце. Та й тепер, варто було Дороті розсміятися, тітонька Ем здивовано дивилася на дівчинку, наче не розуміла, що може бути смішного в цьому сірому житті.

А от дядько Генрі не сміявся ніколи. З ранку до ночі він працював, як віл, тож йому було не до веселощів. Він теж був увесь сірої барви – від бороди до грубих черевиків. Вигляд мав суворий, зосереджений і рідко говорив.

Тільки песик Тото розважав Дороті, не давав їй піддатися сірості, яка заполонила все довкола. Тото не був сірий. Він мав чудову шовковисту чорну шерсть, кумедний чорний носик і маленькі допитливі чорні оченята, що іскрилися веселощами. Тото міг бавитися з ранку до вечора, і Дороті всією душею любила свого вірного друга.

Та сьогодні їм було не до ігор. Дядько Генрі вийшов на ґанок, сів на сходинку й пильно подивився на небо. Воно було темно-сірим, темнішим, ніж звичайно. Дороті стояла поруч із Тото на руках і також дивилася на небо. Тітонька Ем у будиночку мила посуд. Десь далеко на півночі завивав вітер, і висока трава біля самого небосхилу колихалася хвилями. Таке саме стишене завивання долинало з протилежного, південного боку. Дядько Генрі і Дороті обернулися, щоб роздивитися, чому там так шумить, і побачили, що й із південного боку трава лягає хвилями, як море.

Дядько Генрі підвівся зі сходинки.

– Чуєш, Ем, насувається смерч! – гукнув він дружині. – Піду подивлюся, як там худоба! – І він побіг до хліва, де сім'я тримала корів та коней.

Тітонька Ем облишила посуд і підійшла до дверей. Одного швидкого погляду їй було достатньо, щоб зрозуміти: насувається біда.

– Дороті! – покликала вона – Мерщій до хованки!

Цієї миті Тото зістрибнув із рук Дороті й кинувся під ліжко. Дівчинка побігла ловити його. Перелякана тітонька Ем відчинила ляду і хутенько почала спускатися сходами до хованки. Нарешті Дороті зловила песика і вже збиралася бігти за тітонькою, аж не встигла зробити й кроку, як почула страшенне завивання вітру. Маленький будиночок так затремтів, що дівчинка втратила рівновагу й сіла на підлогу.

І тут сталося неймовірне.

Будинок кілька разів обернувся навколо своєї осі, а потім почав повільно підніматися вгору, наче повітряна куля.

Саме в тому місці, де стояв будиночок Дороті, зіткнулися два вітри – північний і південний, – і від цього зіткнення народився неймовірно лютий смерч. У центрі смерчу зазвичай буває досить тихо, та оскільки потоки повітря дедалі сильніше тиснули на стіни будиночка, то він піднімався все вище й вище, доки не опинився на гребені велетенської повітряної хвилі, яка понесла його, наче легеньку пір'їнку.

За вікнами було темно-темно, і вітер завивав, наче дикий звір. Загалом летіти було навіть приємно. Якщо не зважати на те, що спочатку будинок трохи покрутило, а одного разу неабияк перехилило, Дороті відчувала тільки легке похитування, як у колисці.

А Тото все це явно не подобалося. Він голосно гавкав, бігаючи по кімнаті навколо господині, а та тихенько сиділа собі на підлозі й намагалася зрозуміти, що ж буде далі.

Аж ось Тото заґавився і вилетів у відчинену ляду. Спочатку Дороті злякалася, що втратила його назавжди. Але потім побачила, що з люка стирчить кінчик чорного вуха. Тиск повітря не давав песику впасти на землю. Дороті підповзла до люка, схопила Тото за вухо і затягнула назад. Потім вона зачинила ляду, щоб таке не повторювалося.

Час минав, і нарешті Дороті зовсім заспокоїлася. Але їй було дуже самотньо, та ще й вітер завивав із такою силою, що дівчинка боялася оглухнути. Спочатку вона думала, що будиночок упаде і вони з Тото розіб'ються на смерть, але, на щастя, нічого такого не сталося. Тоді Дороті забула про свої тривоги і вирішила сподіватися на краще. Вона долізла по підлозі, що трусилася, мов несамовита, до свого ліжечка, залізла на нього, а Тото примостився поруч. Незважаючи на те, що будинок хитало, а вітрисько ревів на повну силу, Дороті заплющила очі й незабаром заснула.

Дороті прокинулася від дуже сильного й несподіваного поштовху. Певно, якби дівчинка не лежала на м'якенькій постелі, то сильно забилася б. Дороті миттю оговталася і почала думати, що ж сталося. Тото ткнувся своїм холодним носиком їй в обличчя й заскавчав. Дороті сіла на ліжечку й виявила, що більше нікуди не летить. У вікно яскраво світило сонце. Дороті підвелася з ліжка, у супроводі вірного Тото підійшла до дверей і розчахнула їх навстіж.

Смерч опустив її будиночок – треба зізнатися, як на смерч, досить м'яко – у дивовижній країні.

Навколо розкинулася зелена галявина з фруктовими деревами, а на них було повно стиглих і соковитих плодів. Усюди росли неймовірно гарні квіти. На деревах і кущах сиділи птахи і мелодійно співали. Неподалік біг прозорий струмочок, нашіптуючи щось дуже приємне – принаймні так здалося дівчинці, яка провела все життя у спекотному степу.

Дороті стояла, милуючись цими чудесами й не помітила, як до неї наблизився гурт дуже дивних людей. Вони мали приблизно такий самий зріст, що й Дороті, проте було зрозуміло, що це дорослі. Трійко чоловіків і жінка були вбрані у вигадливі костюми. Усі вони носили високі капелюхи з гострими кінчиками та дзвіночками, що мелодійно подзенькували під час ходи. Чоловіки мали блакитні капелюхи, а жінка – білий. Ще на ній був білий плащ, який вільно спадав із плечей, прикрашений зірочками, що сяяли на сонці, наче маленькі діаманти. Чоловіки були вбрані у блакитні шати і сяючі чоботи з блакитними ботфортами. Дороті вирішила, що вони приблизно того ж віку, що й дядько Генрі. Двоє з них мали бороду. А жінка була старшою – її обличчя зорали зморшки, і рухалася вона з натугою.