Чарівник Країни Оз
Шрифт:
– Але вона в мене у блакитну клітинку, – заперечила Дороті, розгладжуючи складки на сукні.
– Це дуже люб'язно з твого боку, що вона в блакитну клітинку, – вклонився Бок. – Недарма блакитний колір – колір жувачів, а білий – чарівників. Це означає, що ти добра чарівниця і друг жувачів.
Дороті навіть не знала, що на це відповісти. Всі в цій країні були переконані, що вона чарівниця. Але ж Дороті чудово знала, що вона – звичайнісінька дівчинка, яку смерч заніс у чужі краї.
Коли Дороті втомилася дивитися на танці, Бок запросив
Зранку Дороті смачно поснідала. Доки вона їла, маленький жувач бавився з Тото, смикав його за хвоста і сміявся так заразливо, що Дороті від такого видовища також не могла втриматися від сміху. Для жувачів Тото був дивовижею, адже вони ніколи ще не бачили собак.
– Чи далеко звідси Смарагдове Місто? – запитала Дороті в гостинного господаря.
– Точно не знаю, – відповів Бок. – Я там ніколи не бував. Якщо в тебе нема пильної справи до Оза, краще не потикайся йому на очі. Мені тільки відомо, що дорога до Смарагдового Міста довга і йти туди треба кілька днів. Шлях прямує через прекрасну країну, але інколи подорожнім доводиться пробиратися через важкі та небезпечні місцини.
Це трохи схвилювало Дороті, але виходу не було: лише могутній Оз міг повернути її до Канзасу, тому дівчинка була готова до труднощів.
Дівчинка попрощалася зі своїми новими друзями й попрямувала дорогою із жовтої цегли. Вона довго йшла, і їй закортіло трошки перепочити. Тоді дівчинка присіла на загорожу понад дорогою. За огорожею простягалося велике кукурудзяне поле, й неподалік Дороті помітила опудало на тичині. Його туди посадили, щоб воно відлякувало птахів – тих, які люблять поласувати стиглою кукурудзою.
Дороті заходилася розглядати опудало. Йому за голову служив мішечок, напханий соломою, і на ньому фарбою були намальовані очі, ніс і рот, так що виходило обличчя. На голові красувався блакитний капелюх із гострим верхом. За вбрання слугував добряче поношений блакитний костюм, набитий соломою, а взуте опудало було у блакитні чоботи із широкими закотами, точнісінько такі, які носили всі жувачі. Це був досить майстерно зроблений Страшило.
Раптом Дороті неабияк здивувалася, адже Страшило підморгнув їй одним намальованим оком! Дівчинка спочатку вирішила, що це їй здалося, бо ж у Канзасі городні опудала не підморгують, але потім Страшило дуже по-дружньому покивав їй головою. Тоді Дороті зіскочила з огорожі й підійшла до нього. Тото, дзвінко гавкаючи, метався навколо солом'яного вартового.
– Доброго дня, – хрипко промовив Страшило.
– Ти вмієш говорити? – здивувалася Дороті.
– Ясна річ, – відповів Страшило. – Як твої справи?
– Помаленьку. А твої як?
– Так собі, – сказав Страшило і посміхнувся: – Якщо чесно, це не дуже весела справа – стирчати день і ніч на тичині й відлякувати ворон.
–
– Ні, мені в спину заткнули тичку. Якщо ти мене з неї знімеш, я буду тобі дуже вдячний.
Дороті підняла обома руками солом'яного чоловічка й без зусиль зняла його з тичини. З'ясувалося, що він майже нічого не важив.
– Дуже дякую, – чемно промовив Страшило, коли опинився на землі. – Оце чудово! Наче знову народився!
Дороті просто не йняла віри своїм очам. Мало того, що солом'яний чоловічок умів говорити, він ще й кланявся і навіть ходив.
– Хто ти? – поцікавився Страшило після того, як потягнувся й позіхнув. – І куди прямуєш?
– Мене звати Дороті, а йду я до Смарагдового Міста, до могутнього мудреця й чарівника Оза, щоб він повернув мене в Канзас.
– Де це Смарагдове Місто і хто такий Оз? – запитав Страшило.
– Невже ти нічого не знаєш? – здивувалася дівчинка.
– Якщо чесно, я взагалі нічого не знаю. Я напханий соломою, і в голові в мене немає мізків.
– Як мені тебе шкода! – вигукнула Дороті.
– А якщо я піду з тобою до Смарагдового Міста, чи не дасть могутній мудрець Оз мені трошечки розуму? – раптом запитав Страшило.
– Не знаю, – відповіла Дороті, – але, якщо хочеш, ходімо разом. Навіть якщо Оз і не дасть тобі мізків, тобі ж гірше, ніж зараз, не стане, правда?
– Це точно, – погодився Страшило і заходився довірливо розповідати: – Зрештою, я не маю нічого проти того, що мене напхали соломою. Якщо хтось наступить мені на ногу або кольне шпилькою, я від того геть не страждатиму – болю ж я не відчуваю. Але мені зовсім не хочеться, щоб люди вважали мене дурником. Бо якщо в мене замість мозку солома, то як я зможу зрозуміти, чим є світ довкола мене?
– Розумію, – відгукнулася Дороті. – Якщо ти підеш разом зі мною, я проситиму, щоб Оз вислухав твоє прохання.
– Оце дякую! – зрадів Страшило.
Дороті допомогла Страшилі перелізти через загорожу, й вони разом вирушили до Смарагдового Міста по дорозі, викладеній жовтою цеглою.
Тото спочатку дуже не сподобався новий подорожній. Песик так підозріло обнюхував опудало, наче побоювався, що в соломі звили гніздо миші. Час від часу він загрозливо гарчав.
– Не бійся Тото, – попередила Страшила Дороті. – Він не вкусить.
– Я і не боюся, – відповідав той. – Навіть якщо він і наважиться мене вкусити, соломі боляче не буде. Дозволь мені понести твій кошик. Мені це не важко, я ж ніколи не втомлююся. Хочеш, я розкажу тобі мій секрет? – прошепотів він трошки згодом Дороті на вушко. – Знаєш, чого я боюся понад усе?
– Не знаю, – відповіла Дороті. – Може, мишей?
– Ні, – відповів Страшило. – Палаючого сірника.