Чарівний бумеранг
Шрифт:
Раптом Миколка почув чийсь регіт. Він оглянувся. Рудий боцман, щедро усипаний ластовинням, ухопившись обома руками за живіт, аж корчився від реготу.
— Ой-ой, рятуйте!.. Помру… Та я ж сам на Дніпрі виріс… І де це видано, щоб із річок моря робили?
Миколку цей регіт дійняв до живого. Він образився.
— Ну, чого ви регочете? Подумаєш, диво яке!.. Тепер таких морів знаєте скільки?..
Хлопець заходився лічити на пальцях, а моряки чомусь знову сміялися.
— Ет, дурносміхи! — вступився за Миколку вусатий моряк. — Хіба не бачите, що юнга хворий?.. Не інакше, як тропічна
«І що за дивні люди? — думав про них хлопець. — Нечипорук — це правильно, але чому Максимко?»
— Я не Максимко, а Миколка…
— Остапе, проведи його в нашу каюту, — наказав вусатий. — Він сам себе не впізнає. А прийдемо до Австралії, треба буде хінне дерево пошукати.
Миколка ледве не затанцював від радості. То не біда, що їм я плутають. Зате дідусь не жартував. Бумеранг справді чарівний!
Фрегат «Отважный» тримав курс до берегів Австралії…
Тепер Миколка знав, що він — Максимко, син кріпака із Катеринославської губернії. Належить він капітанові «Отважного» Миронову. Це він і зробив Максимка юнгою. Матроси дуже любили свого капітана. Полюбив його і Миколка-Максимко…
Незабаром хлопець здружився з мічманом Скрябіним. Через те, що Миколка іноді розповідав то про літаки, то про космічні ракети, мічман жартома називав його Великим Провидцем.
Якось мічман сказав:
— Ось що. Провидцю. Коли нікого поблизу немає, можеш звати мене просто Володею. В мене брат такий, як ти.
Спершу Миколка соромився так називати мічмана. Та потім йому здалося, що Скрябін дуже схожий на їхнього піонервожатого, якого, до речі, теж звати Володимиром. Ніби піонервожатий Володя переодягнувся у стародавню мічманську форму. Миколка поволі звик називати його на «ти».
Фрегат виходив за рубіж Великого Бар'єрного Рифа. Австралійський материк височів на горизонті лише своїми горами, що здалеку скидалися на смужку синіх, непрозорих хмар. На коралових островах, які тулились один до одного, рослинність була не така пишна, як на материку, але й тут усе зеленіло. Нещадне тропічне сонце стояло просто над головою, на судні обпікало навіть дерево, а до залізних предметів не можна було доторкнутись.
Коли підходили до Брісбена, Миколка став мимовільним свідком розмови поміж Скрябіним і графом Курбським — бундючним, випещеним лейтенантом, якого ненавиділи матроси.
— Хто ваші секунданти? — запитав Курбськии.
— Будемо битися без секундантів, — спокійно відповів Скрябін.
«Дуель, дуель!» — сполохано закалатало Миколчине серце. Він пригадав, що саме послужило причиною дуелі. Курбськии жорстоко побив матроса Терьохіна, і Володимир відважив за це графові доброго ляпаса. Тоді Миколка й гадки не мав, що ця сварка може закінчитись дуеллю.
Судно зупинилося на рейді. До берега не підійти — надто мілко. Капітан, якого Миколка називав просто Федором Івановичем, дозволив матросам зійти на берег. Шлюпка з офіцерами відійшла першою. Миколка стурбовано стежив за нею — там сиділи Скрябін і Курбськии.
Коли юнга опинився на березі, було вже пізно — ні мічмана, ні графа не було й близько. Миколка бігав вулицями міста,
Хлопець зрозумів, що шукати офіцерів у місті — марна річ. Вибіг за околицю. Перед очима розляглася хвиляста рівнина, далі височіли гори. Добре наїжджена дорога вела в негустий гай. І Миколка побіг тією дорогою…
3. Зустріч з тубільцями
Це були дивовижні дерева. Стовбури такі самі, як у високих пальм, але маківки прикрашені листям велетенської папороті. Над зеленими маківками час від часу злітали барвисті зграйки дрібних папуг, мов підкинуті вгору квіти.
Та хлопцеві було не до краси австралійських субтропіків. Не зупиняючись, він уперто долав лісову дорогу.
Несподівано Миколка почув над головою оглушливий регіт. У тому реготі було щось дике, несамовите. Хлопець сховався під кущем широколистої папороті. А регіт котився лісом і ставав дедалі гучніший.
Згадка про Володимира змусила Миколку вилізти з-під куща і рушити далі. Та коли хлопець пробіг іще з півкілометра, регіт повторився. Він знов котився згори. Миколка озирнувся, але нічого не помітив. Зненацька перед хлопцем виріс високий чоловік з рушницею в руках. У мисливських чоботах, підперезаний широким поясом, він ховав обличчя від сонця під крислатим капелюхом. Очевидно, по відзнаках та по одягу незнайомець розпізнав у Миколці юнгу російського флоту. Пахкаючи люлькою, звернувся до хлопця ламаною російською мовою:
— О, юнга «Отважный»!.. Я імель візіт Петербург.
Далі на ледве зрозумілій суміші російських та німецьких слів пояснив, що він учений, вивчає різні народності, тож хай Миколка не боїться його. Він також попередив, що далі йти не можна, бо зараз розпочнеться полювання на «чорних круків».
Незнайомий схопив Миколку за руку й повів за собою в гущавину. Розсунувши кущі, показав на галявину. Там, навколо вогнищ, сиділи тубільці. Чоловіки тримали в руках списи. Тіло кожного воїна було або вкрите від пояса до колін шкурою кенгуру, або на стегнах сплетеною із трави пов'язкою. Груди прикрашені симетричними рубцями. Тут були воїни з широкими смолистими бородами і безбороді юнаки. А що то за поясом у воїнів? Та то ж бумеранги! Такі точнісінько, як у Миколки!..
Знов почувся страшний регіт. Миколка здригнувся всім тілом. Незнайомий усміхнувся й мовчки показав на дерево, де сидів птах з великим чорно-жовтим дзьобом. Пір'я коричневе й біле. Тільки-но птах роззявляв дзьоба, як із його горлянки вихоплювався отой божевільний регіт. Незнайомий пояснив, що колоністи називають цього птаха Джек-сміхун.
Тепер Миколка вже не боявся реготу і навіть зрадів йому, гадаючи, що він приверне увагу тубільців і вони помітять під деревами тих людей з рушницями, яких він щойно помітив сам. Але тубільці, як і ті люди, що одразу стали Миколці страшними й ненависними, добре знали регіт Джека й не звертали на нього уваги. Вони мирно походжали біля вогнищ, чекаючи, доки засмажиться м'ясо кенгуру. Деякі з жінок у трав'яних торбинках тримали за плечима немовлят.