Чарівний талісман (збірник)
Шрифт:
З гілки дуба злетіла велика сіра ворона і. голосно каркаючи, перелетіла на сосну.
— Твій тато негідник! Твій тато негідник! Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Твій тато негідник! — глузливо каркала ворона. — Тікає від аліментів! Тікає від аліментів!..
Слово «аліменти» Вітя вперше почув від Борі Жабського. Він усе знав, той Боря Жабський. У них у класі було кілька дітей із так званих «неповних» сімей, батьки яких розлучилися. Мар'яна Лещенко, Юра Дараган, Іра Таратута. Валя Залізняк… Жабський абсолютно точно знав, чий тато скільки платить отих аліментів, тих принизливих батьківських
Звідкись із глибини саду налетів рвучкий холодний вітер, шарпнув Вітю за полу розстебнутої курточки, пронизав усе тіло крижаним колючим болем. Наче хотів нагадати, що нема вже в світі того теплого подиху, який хукав колись на маленького хлопчика, знайденого мамою у холодній зимовій капусті… Нема. Й не буде ніколи…
Як же тепер жити? Як жити тепер на світі? Як прокидатися вранці після казкових нічних снів і дивитися в очі мамі? Як вірити тепер бабусі?
Чому, ну чому ви мене обдурили? Для чого? Я ж вам так вірив! Так вірив! Так вірив!..
Два великі чорні круки злетіли з-за дерев і сіли на землю неподалік. І походжали хазяйновито, раз у раз нахиляючи голови і дзьобаючи щось на землі.
— Ну, чого ти? Чого? — тихо сказала Кіра-Добринка. — Хіба мама й бабуся винні?.. Вони ж хотіли як краще… Для тебе ж хотіли… Ти ж бачиш, вони страждають… Ти ж добрий і благородний. Я знаю. Ти допоможеш їм. Ти щось вигадаєш. Правда'?.. Ну. придумай, придумай щось…
Круки знялися й полетіли.
Скільки минуло часу, скільки хмар, байдужих і холодних, пронесло небо над Вітиною головою, він не знав і не відчував.
…Вітя піднімався сходами повільно-повільно, як оті старезні Стефанія Стефанівна і Амадей Антонович із бабусиних спогадів.
Він довго стояв перед дверима.
Потім нарешті важко зітхнув і натиснув на ґудзик дзвінка.
Двері відчинила мама. Схвильована, перелякана. З-за її плеча визирала бабуся Світлана.
— Зайчику! Чого так пізно? — вигукнула мама і враз пополотніла, відступаючи. — Що?! Що сталося?!
Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом:
— Тато загинув!
Мама й бабуся Світлана заніміли.
Не даючи їм опам'ятатися. Вітя знову ковтнув повітря і. поспішаючи сказати до сліз, випалив:
— У школі сказали!.. Нещасний випадок… В одного хлопчика теж батько там… Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам…
Більше говорити він уже не міг Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма. не стримуючись.
І вони, обнявшись і пригортаючи його до себе, гірко плакали обидві.
Так виплакують люди тільки велике непоправне горе.
Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним. — втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди…
Вітя лежав під маминим ліжком і. крекчучи від натуги, скручував дротом пружинну сітку. Дріт був сталевий, плоскогубці раз у раз спорскували, боляче прищіплювали пальці, але Вітя не відступав. Хто ж це зробить, як не він. Більше нікому. Час уже ставати господарем у хаті. Не все ж до дяді Васі й Альховки звертатися…
А з темного закутка за шафою дивилася на нього Міс Таємниця.
Відтепер це було її постійне місце.
Вона лишалася з Вітею на все життя…
Чарівний талісман
Дитинству мого дорогого Володимира Максименка присвячую
Розділ перший,
у якому ви знайомитесь з нашими героями. а також із собакою Бровком і всі разом звичайнісінько, без жодних чар вирушаєте у ліс по гриби
Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни і всміхнулося… Воно щоранку всміхається, коли встає й кидає свій перший погляд на наше село.
Та й хіба можна втриматися від радісної усмішки, коли дивишся з неба на наші Гарбузяни?.. Кращого села немає в цілому світі. Знаєте пісню:
Стоїть гора високая, попід горою гай, зелений гай, густесенький, неначе справді рай…Так то точнісінько про наші Гарбузяни співається.
І гора, і гай. і річечка (Голубенька називається). І хати білі у буйних садках потопають, і луг. і левада, і три верби схилилися над Голубенькою («де в'яжуться човни…»). А в Голубеньці й латаття, і жабуриння, і ряска — ну геть-чисто все. що треба для незабутньої мальовничості пейзажу. Недарма наш земляк поет Андрій Лопата створив неповторні талановиті рядки:
Гароузяни мої, Гароузяни!.. Синьооке дитинство моє…Немає місця кращого на землі!.. Але сонце всміхається не лише тому, що милується нашими Гарбузянами. Є в нього, в сонця, ще причини для усмішки…
Он воно зазирнуло у віконце крайньої над річкою хати і ковзнуло своїм променистим поглядом по веснянкуватому обличчю русявого хлопчика років дванадцяти, який солодко прицмокує губами крізь сон. Це перший з героїв нашої правдивої розповіді — Марусик. Не дивуйтесь, що в нього дивне ім'я. Насправді він Сашко. Але в ранньому, синьоокому, як пише Андрій Лопата, дитинстві мати запинала його хусточкою і він був схожий на дівчинку. Тато жартома прозвав його Марусею. Ім'я приліпилося, і став він Марусиком.