Час смертохристів. Міражі 2077
Шрифт:
— Сто тринадцятий, терпіть, козаче. Отаманом будете! — суворо наказав Юра.
У дзеркальці відбивалося обличчя лисого, змореного літами, тяжкою працею і алкоголем роботяги з кущавими бровами і глибокими зморшками — типове середньостатистичне обличчя, що його важко було запам'ятати. Гайдук, стогнучи, бо й справді було боляче, перевдягнувся в сіру спецівку й подерті штани служника моргу, а на шию повісив бейдж з трьома рівнями захисту. Встиг запам’ятати, що він — Іван Остапенко.
Лікар Юра жестом показав, що треба поспішати.
— Лікарю, — спитав жалібно Гайдук, — а якщо вночі знову розболиться?
— Я закінчую чергування, але передам вас колезі Євлогію. Він зробить вам уколи. Все, все, ідіть.
Вивів Гайдука через мертву
— Ваню, твою мать... Ти що, знову набрався? Пішли, мертв'яки чекають.
Вони зайшли до прозекторської, де стояв нудотний сморід нутрощів. На столах лежало шестеро покійників, але не всіх можна було вивозити: не були оформлені документи й не проведено прощальний ритуал. Тільки троє тіл пройшли належні процедури. Прозектор у присутності режимного офіцера прикладав до грудей, вже зашитих після розтину, електроди і ще раз умикав струм високої напруги: покійники сіпалися в судомах.
Гайдук, щоб не бачити цього, підійшов до дверей, що вели у сусідню кімнату, і тихо прочинив їх. Те, що побачив, жахнуло його ще більше: на столі лежав голий, воскового кольору гетьман К-Д. Махун. Гайдук упізнав його по татуюванню на руках, де зображені були танки різних типів. Над скаліченою головою гетьмана похилився якийсь професор трупних наук, либонь, посмертний косметолог, який прикладав до спотвореної лівої частини обличчя новеньку пластикову напівмаску. Професор акуратно розчісував щіточкою чорний штучний вус, що оздоблював пластикову половину гетьманової голови.
Гайдук причинив двері й заплющив очі. Йому стало невимовно жаль старого гетьмана і соромно — наче підглядав щось сокровенно-потаємне, не призначене для чужих очей.
Запакувавши покійників, що пройшли очищення електрострумом, у чорні мішки, які були опломбовані режимним офіцером, вони завантажили трупи на візок, поклавши мішки один на другий, й подалися до вантажного ліфта. З ними йшов молодий вертухай у чорному, який допитувався, чому Іван сьогодні такий невеселий.
— Не питай його, — сказав напарник, — він не добрав своїх двохсот грамів. Голова у пеклі, а живіт порожній.
Вертухай відчепився.
Ліфт піднімався довго. Нарешті вони опинилися у в'язничному гаражі, в якому стояли воронкгі свинцевого кольору. Але напарник потягнув візок до білого мікроавтобуса, на якому красувався яскравий напис: «Свіжі овочі без ГМО». Поскидали трупи на підлогу автобуса. Напарник, непомітно стиснувши руку Гайдуку, сів поряд з водієм, а Гайдук умостився ззаду на трупах. Вертухай захряснув задні двері, ляснув долонею по залізу, наче це був кінський круп, й гукнув:
— Все, уроди! Скатертю дорога!
Автобус виїхав на вулицю й одразу потрапив у нічну пробку. Крізь щілину в дверях Гайдук побачив золоті бані Михайлівського собору. Він ще раз жахнувся. Не міг уявити, що сидів у самому центрі Києва, на дні чорного «Цепеліна», у володіннях Івана Оврамовича Крейди.
Автобус повільно спускався вниз вулицею Михайлівською до Майдану Незалежності. Зупинився надовго на світлофорі поряд з народною харчевнею «Пузата хата», де завжди юрмився злиденний київський люд в очікуванні безкоштовних обідів для жебраків (до меню обов'язково входили гречані галушки Крейди). Тут можна було купити дешевий, але отруйний алкоголь, що слугував пальним для вантажівок; тут китайці продавали наркотики, серед яких популярним був «галуїн», а бідні, інфіковані вірусом передчасної старості (Premature Senility Virus — PSV) проститутки конкурували з персоналом «вагончиків щастя» KSENYA.
Хтось відкрив задні двері й подав Гайдукові руку. Вулиця не освітлювалася, і Гайдук не впізнав незнайомця, який потягнув його крізь натовп у бічну вуличку, де стояв припаркований електромобіль «Форд-Скорпіон», який колись належав ВІРУ. Незнайомець сів за кермо, включив запалювання; червоним і зеленим засвітилися індикатори на панелі. Незнайомий повернув усміхнене
— Бляха-муха, що з вами сталося Ігоре Петровичу! Це ви чи не ви? Хоч скажіть якийсь пароль.
— Навіть у думці своїй не злослов на царя, і в спальні своїй не кляни багача, небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє, — продекламував Гайдук. Це були рядки з Еклезіаста, викарбувані золотом на мармуровій дошці у вестибюлі головної будівлі Центральної служби безпеки Конфедерації.
— Ні, не так, — засміявся Григорій Невінчаний. — Наш девіз — нікого не боятися, все знати, нічого не забувати.
Він поліз цілуватися, хоч і гидко йому було дивитися на цю пику, але Гайдук зупинив Григорія:
— Не псуйте обличчя. Воно ще знадобиться. І згадайте ще одну мудрість: не бійся, не сподівайся, не проси.
Вони рушили в темряву ночі. У висотному, яскраво освітленому будинку Головної Управи ДерВару Юлій Мережко проводив термінову нараду з вищими офіцерами поліції та жандармерії — як посилити заходи безпеки в скорботні дні прощання з гетьманом. Але Мережка мучила інша — більш посутня — думка: чи залишить його Клинкевич на посаді директора ДерВару?
78.
Просто лежати горілиць на теплій землі, вдихаючи запах груш-гнилиць, розкиданих навколо. Просто дихати, безтямно вдивляючись у небо, в якому владарюють розпечені вітри африканських пустель. Радіти мурашкам, що повзають по руках, нишпорять у чужому одязі, винюхують щось у зболеному тілі. Просто забути про все, що було, не думати про майбутнє, якого немає. Є тільки лежання під грушею, є тільки безтямна радість виживання, виповзання із задушливих пацючих підвалів на поверхню; є щастя зустрічі з копицею сіна, холодною водою в емальованому відрі: можна занурити голову і пити, скільки хочеш, і ніхто не триматиме тебе за карк, коли схочеш піднести голову, ніхто тебе не топитиме, ніхто не палитиме електрошоком сечовий міхур і не робитиме уколів «парамнезину», розробленого американськими військовими психофармацевтами, тонким інсуліновим шприцом поміж пальцями ніг, де не залишається слідів. (Гайдук два роки тому послав у Центр опис дії цього препарату і кілька ампул). Тепер Гайдук на собі відчув дію парамнезину: препарат паралізував ноги, ніби їх залили бетоном; параліч піднімався все вище, знечулюючи таз і нижню частину тулубу. Людину охоплював смертельний жах — чи померти від паралічу дихальних м'язів, чи залишитися назавжди нерухомим, стати безсилою, упакованою в бетоні тушкою — а слідчий тим часом вимагає «розколотися» і тримає у руках шприц з рятівним антидотом, який нібито може врятувати в'язня. Гайдук знав те, чого не знала більшість підслідних — що строк дії парамнезина досить короткий, і той, хто не піддасться неконтрольованій паніці, зможе зберегти свою таємницю.
Йому хотілося про все забути, перейти з людського горизонту, повного страждань, на рівень птаха: злетіти над цим старим дерев'яним будинком на узліссі, полетіти далі, понад поймою річки Ірпінь. Далі Ірпеня радіус дії його пташиних мрій не сягав.
Гайдук з гіркотою збагнув, що відчуття свободи, яке раптово прийшло до нього, так само раптово скінчилося, щось згасло в його душі. Просто існувати — як птах, який летить над Ірпенем, чи зелена ящірка, яка легко відкидає хвіст і так само легко відновлює втрачене — не виходить. Після кількох хвилин блаженства, подарованого цим ранком, він повернувся до людського виміру: його почала повнити жадоба помсти, яка заполонила свідомість, витиснула всі інші почуття, — жадоба примітивної, кривавої помсти та почуття приниження, нестямного болю від несправедливості, якого зазнав у рідній країні. Подумав, що сидів у щурячій норі під землею у найсвятішому місці Києва — у кількох метрах від святої Софії та Михайлівського Золотоверхого собору, недалеко від Десятинної церкви. Що сталося з цією землею, яка добровільно відмовилась від свободи? Що буде з народом, перетвореним на кріпаків, на холуїв та тюремних наглядачів?