Чаша Амріти
Шрифт:
— Ти що — не спав? — здивувався Михайло, протираючи заспані очі.
— Трохи спав, — усміхнувся індус. — Мені досить годину-дві. Я звик до короткого сну…
— А де Гаррі? — оглянувшись, запитав Сагайдак.
— Умивався. Тепер побіг за сніданком…
Промайнуло обличчя Бояка. Він усміхнувся хитрими очима, кивнув привітно.
— Здоров, земляче. Поспішай, умивайся. Бо надійде «капо», не встигнеш!
— Що за «капо»?
— Краще його не знати. Наглядач, із німців-рецидивістів. Вислужується.
Бояк побіг далі. Михайло, не зволікаючи, рушив до вбиральні, штовхаючись між різномовним натовпом полонених. Біля бачка з пійлом зустрів Гаррі. Американець білозубо всміхнувся, холодні блакитні очі зажевріли.
— Гуд монінг, друже! — кивнув він. — Тримай свою порцію…
Пійло парувало, дражнило апетит. Михайло ковтав слину, з жалем дивлячись на мізерну порцію чорного хліба. Разом з Гаррі вони проштовхалися до свого місця, вилізли на нари. Свамі, як і вчора, взяв хліб, мовчки одвів рукою баланду.
— Ти що? — розсердився Михайло. — Вмерти хочеш?
Лагідна усмішка з’явилася у індуса біля вуст. Він заспокійливо торкнувся пальцями плеча Сагайдака.
— Мій друже, їж. Мені вистачить.
— А як жити?
— Психічні резерви, — серйозно сказав Свамі.
— Хай буде так, — весело згодився американець. — Нам краще. Наминай, Михайле!
Вони швидко висьорбали пійло, з’їли хліб, вилизали миски. Гаррі зітхнув, скептично поглянув на дно посудини.
— Багато не напрацюєш на таких харчах…
— Ви-и-иходь! — залунало від дверей. — Швидше! Шнель! Шнель!
Полонені сипнули з нар, товпилися до виходу, вискакували надвір, лаштувалися в ряди.
Повз полонених рвучко пройшов «капо», низьколобий, з пронизливим поглядом маленьких очей, у сірому військовому френчі без відзнак. В руках наглядача зловісно похитувалася гумова палиця. Полонені замовкали, одвертали очі вбік. Десь спереду виникла суперечка, «капо» поспішив туди, почувся крик. У повітрі знялася палиця, глухо гомоніли полонені.
— Тихо! — ревнув «капо». — Руки…
Два солдати швидко, вміло одягали наручники, знову приковуючи полонених рука до руки. Пролунала команда. Колона рушила до воріт, вийшла з табору. Спереду, позаду й по боках охоронці, собаки. Високо в небі засяяли вершини, освітлені вранішнім сонцем. Десь кричали півні. Шумів глибоко в ущелині гнівний потік.
Колона, не переходячи містка, швидко прямувала ущелиною вниз. Минула рідкий лісок хвої, вийшла до глибокої каменоломні. Місцина, де добували камінь, утворювала гігантський амфітеатр. Вихід лише один, з нього — дорога до потоку, через міст і на автостраду. Простір замкнений прямовисними стінами. Про втечу годі й думати. Німці знали це, тому полонених біля входу до каменоломні розковували і пускали без конвою.
— Новенькі, — закричав «капо», вимахуючи палицею, — старости вам покажуть місця роботи. Не пробуйте огинатись!
Бояк повів полонених з свого барака вниз. У багатьох місцях громадились купи каміння — то на світанку потрудилися підривники.
— Хлопці, розкладай дошки, готуй тачки, — скомандував Бояк. Підійшовши до Михайла, прошепотів: — Та не надривайся, бо швидко хана. Кладіть поменше, а то очі на лоба випре! Ось вам тачки, молоти, кирки. Оце ваше місце, а туди возити і скидати в машини…
Полонені розбрелися по каменоломні. З’явився поміж камінням химерний візерунок дощок. Завуркотіли машини, стогнучи, під’їжджали до пунктів вантаження.
— Ну що? — зітхнув Михайло. — Я перший. Вантажте, хлопці, пора!
Він схопив тачку за ручки. Свамі з Гаррі вкинули йому кілька каменів. Михайло штовхнув тачку, вона хиталася, вихляла, не хотіла їхати рівненько.
— Дай сюди, — сказав Гаррі. — Мені доводилося…
Він звично покотив тачку по дошках до машини, вивернув вантаж у кузов самоскида, повернувся назад.
— Я так не вмію, — позаздрив Михайло.
— Навчишся, — кинув Бояк, пробігаючи мимо. — І не хочеш, а навчишся. Шуруйте, братці, тільки не перевантажуйте!
Зійшло над горами сонце. Дихнув теплий вітер. Стало душно. Машини здіймали над котловиною куряву, стало важко дихати. Полонені пороздягалися, тіла блищали від поту. Михайло мінявся з Гаррі — вони вантажили машину, не доручаючи тачку Свамі: дуже тендітними здавалися руки й обличчя індуса поряд з таким грубим знаряддям. Звідкись раптово з’явився «капо», мовчки поглянув на їхню групу, затримав погляд на Свамі, нічого не сказав, пішов геть.
Михайло відчував велику втому, хотілося їсти, ноги й руки гули від страшної напруги. Сісти б перепочити! Спробуй! За це палиця «капо» вже падала на голови кількох полонених, розсікаючи до крові тіла нещасних людей.
Михайло трохи перепочивав, спираючись на держак лома. Та минала хвилина, машини підкочували до горбка, і треба знову вантажити в тачку остогидле каміння, везти по хистких дошках.
Хвилина за хвилиною. Година за годиною. Скажений ритм зморював, перед очима пливли барвисті кола, піт заливав очі. Гаррі витер долонею сіре обличчя, прошепотів:
— Камради! Надовго нас не вистачить…
— Тихо, — зітхнув Михайло.
— Будемо думати, — сказав індус. — Крім рук, у нас є ще голова…
— І я так гадаю, — зрадів Гаррі. — Невже пропадати в цій ямі? Десь наші хлопці трощать цих бошів, а ми…
— Цс-с, — благально зашипів Сагайдак. — «Капо» недалеко. Чи ти хочеш в перший день…
Здалеку почулася сирена. Над каменоломнею покотився задоволений гомін. То був сигнал обіду. По крутій стрічці дороги піднімалася машина, за нею котилася похідна кухня. Вона зупинилася, полонені потяглися до неї.