Чаша Амріти
Шрифт:
— Хто такий Арджуна? — запитав Михайло.
— Древній герой. Товариш Крішни. Крішна — Аватар Вішну, учитель і подвижник. На полі зійшлися дві армії для бою. Арджуна мучився, не хотів іти на бій проти ворога, бо в лавах ворогів він бачив своїх родичів. Але Крішна звелів йому іти на герць. «Дхарма, або обов’язок повинні бути виконані, — сказав Крішна. — Ми не можемо керуватися особистими почуттями. Є борг і право людяності та обов’язку». «Ти брамін, — сказав гуру, — але в твоєму серці живе кшатрій, воїн. Іди за серцем. Не молитва твоя
І я пішов. Були запеклі бої в Африці. Страшні танкові атаки Роммеля. Ми відступали до Каїра. В пустелі я потрапив у полон. Нас перевезли в Європу. А потім — сюди…
— Ніби легенда, — мовив Михайло, потираючи щетину на щоці. — Аж не віриться. Якби розповів десь у нас, на Україні, — засміяли б…
— Треба ширити зв’язки між народами, — сказав Свамі. — Знову йога — зв’язок. Йога всеосяжна. Від фізичної підготовки до психічної. Від релігійної — до наукової. Кожен може знайти щось цінне. Ми у вас. А ви — у нас…
Гучно завила сирена. Лаючись, вставали до праці зморені полонені. Заторохтіли дошки під колесами тачок, загриміло каміння, падаючи на металеве покриття самоскидів.
Немилосердно пекло гірське сонце. Десь упало кілька полонених, не витримавши. Почулися люті крики «капо», стогін катованих людей. Гаррі одвернувся вбік, у синіх очах жевріли вуглі ненависті. Свамі загледів ті почуття, співчутливо зітхнув.
— Не можна давати волі емоціям. Гаряче серце повинне мати ще й холодний розум…
— Прийде час, ми виснажимо сили, — гірко сказав американець. — І ті удари впадуть на нашу спину. А потім — куля…
— Що ж ти вдієш? — похмуро запитав Михайло, кидаючи каміння на тачку. — Спробуєш захистити — пристрелять…
— Може, краще загинути, ніж плазувати перед ними заради животіння, — люто прошепотів Гаррі, підхопив тачку і покотив її до машини.
— Славний хлопець, — сказав Свамі, — тільки неврівноважений. Та все-таки він правду каже. Нам треба думати, думати. Інакше — смерть…
— А як же тоді пророцтво гуру? — іронічно запитав Михайло, витираючи піт з чола. — Він сказав, що ми переживемо війну…
— В тебе дитяче мислення, — з жалем відповів Свамі. — Ти на перших ступенях філософського пізнання. Елементарний приклад: ти йдеш до якогось села. Вже видно хати, людей. Ніщо не може завадити тобі. Але тобі закортіло відпочити. Потім поспати. Потім зустрівся товариш-п’яниця. Він запросив тебе до корчми. А корчма в протилежному боці. Ви напилися. Зав’язалася бійка. В тій бійці тебе поранили або навіть убили. Таким чином, ти порушив призначене. Сваволя особи зруйнувала можливості. Мій гуру сказав, що для всіх нас є можливості пережити війну і ще багато здійснити. Але можна й відмовитись від тих можливостей…
— Химерно, — похитав головою Михайло. — А все ж цікаво…
— Філософствуєте? — похмуро запитав Гаррі, повертаючись із тачкою. — А по-моєму, вся біда світу від філософії. Давай, Михай, вези тачку, а то «капо» казиться. Можна в перший день одержати по ребрах…
Михайло покотив тачку. Свамі сумно глянув на Гаррі.
— Ти під владою стихії, друже, — тихо мовив він. — Не можна під впливом ефекту міняти погляди. Чому біди світу від філософів? Потім — яких філософів?
— Та всіх, — з серцем відповів Гаррі, вергаючи каміння. Він схопив молот, сильними ударами розколов велику груду. — Звичайні люди працюють, сіють хліб, ловлять рибу, вирощують сади, будують машини. А філософи вигадують доктрини, і заради тих доктрин потім проливається кров…
— Ти помиляєшся, — м’яко заперечив Свамі. — Кожна людина, кожен твій «звичайний» сіяч, чи садівник, чи робітник — філософ. Тільки він не пише трактатів. У всякого є світогляд — простіший чи складніший. І вже в первісних громадах кипить боротьба за світогляд…
— Неправда, — сказав Гаррі, гупаючи молотом. — Мій батько та його друзі-рибалки не філософствували. Вони ловили рибу, продавали її, купували необхідне і жили незалежно…
— Ой не так, Гаррі, — похитав головою індус. — Ти зберіг романтичні дитячі уявлення. І життя твого батька чи інших трударів тісно зв’язане з усім світом. Безліччю каналів, про які ти й не гадаєш. І закони, за якими він жив — то закони всього сущого, яким підкоряється наука мислення, філософії…
— Не знаю, — понуро промовив Гаррі, важко дихаючи. — Не знаю… Може, справді, я у владі стихії. Важко, в грудях буря. Зубами б розтерзав мучителів…
— Зажди. Треба придивлятися до людей… Може, щось придумаємо…
— Треба, Свамі. Треба! Бо не витримаю, кинуся на автомати…
На горбку біля машини з’явився «капо». Постукуючи палицею по чоботу, крикнув:
— Мало! Мало однієї тачки. Один вантажить — два хай возять. Машина довго стоїть!
— Одному важко вантажити, — сказав Михайло. — Та ще й розбивати треба…
— Ну ти, руська свиня, — заричав «капо», — поговори в мене. Завтра — двома тачками вантажити. Гей ви — чуєте?
— Чуємо, — озвався американець. — Ну, Свамі, тримайся тепер. Кілька днів якось буде, а потім звалимось!..
Сонце повільно, нестерпно повільно котилося до заходу. Здавалося, не буде кінця дню. Полонені не бачили ні урочистих білих вершин, ні граціозних пухнатих хмаринок, ні темно-зелених візерунків ялин на схилах гір. Та чудова краса дратувала, рвала серце страшною тугою, труїла жадобою волі…
Десь о четвертій годині дня зробили перерву. Полонених зігнали в заглибину під захист велетенської скелі. До каменоломні зайшли підривники, заклали вибухівку. Незабаром вони приєдналися до гурту. Скеля струсонулася від вибухів. Над котловиною кучерявилася хмара пилюки.
— До роботи, — заволав «капо». — Шнель, шнель!
Знову загриміли машини. Знову нескінченна дерев’яна доріжка з осоружною тачкою, тупий біль у спині, і руках.
— Михай, — сказав Гаррі пошепки. — Треба дізнатися, де складають динаміт…