Чаша Амріти
Шрифт:
Отже, розум. На нього покладено тягар Пізнання. Чи універсальна ця зброя?
Людський розум — дитя Природи. Отже, частка Природи. Чи може частка пізнати ціле, залишаючись часткою?
Ціле пізнає себе через частки. Ми — одна з ланок Пізнання. Природа не могла обмежитися творенням лише одного потоку Розуму — людського. Це було б занадто чудесно, занадто виключно. Тут вже неминуче відбувається ідеалізація земної людини, її мозку, її можливостей і місії. Це — не наука. Це — ділянка ортодоксальної віри.
Чи є на Землі (поки що на
Що таке розум? У чому він проявляється?
В трансформації великих мас речовини, в зміні лику планети?
Але ж так діють і рослини, комахи, тварини, хоч і в менших масштабах. А в Космосі відбуваються титанічні переміщення матерії, про які й не снилося людському розумові, — утворення зоряних асоціацій, вибухи наднових зірок, формування планетарних туманностей, пульсації галактичних ядер, розбігання галактик.
Скажуть — людина пересуває речовинні маси свідомо, цілеспрямовано. Все інше — лише сліпе перемішування матерії, без мети, без потреби. А як це довести? Ми ж не можемо прикласти свою, людську міру до нелюдських процесів.
Відкинемо цей аспект Розуму. Візьмемо найголовніший його вияв. Самоусвідомлення. Привілей самоусвідомлення ми приписали лише собі. Чому?
Що ми знаємо, скажімо, про флору планети? Що вона собою являє в сукупності? Цілком імовірно, що дерева, трави, ліси, квіти є спільним організмом, який має самосвідомість в планетарному масштабі, а звідси й Розум. В чому життя такого надорганізму? Хто скаже? Він створює киснево-азотну атмосферу, очищає її, синтезує сонячну енергію в міріадах зелених приймачів, годує незліченну лавину тварин і людей. Практично, рослинний надорганізм є основою навіть людського Розуму, ланкою між Сонцем і нашим життям та мисленням.
А комахи? А птахи, які без упину мігрують над планетою? Що ми знаємо про їхні функції? Нам здається — лише сезонні перельоти, а насправді — носії ще не зрозумілої нам всепланетної інформації. Хто заперечить?
А саме життя планети? її невідомі надра? Землетруси, які так тісно пов’язані з ритмікою Сонця? Грози та інші електричні явища? Чи не є грози якимось всепланетним процесом мислення? Може, й у нашому мозку гримлять свої громи, блискають електричні розряди, коли мислитель розв’язує складне завдання або герой повстає супроти сваволі!
А Сонце? Його промені, якими воно годує планети, істот, рослини? Ми вважаємо його діяльність механічною, несвідомою. Хто дав право так думати? Лише те, що ми не можемо ввійти в контакт з свідомістю планети або Сонця?
Ми — ланка незміряної системи Світів. Наш розум — теж є ланкою в системі безлічі інших розумів. Поки що ми — ворожа Природі ланка. А жаль. Природа лікує. Ми — руйнуємо. Ми ще й досі не знайшли шляху до єдності людства, не кажучи про єдність планетарну або Всесонячну…
В чому справа? Де порочність нашого шляху? Може, в абсолютизації наших методів? Нашого мислення?
Ми досліджуємо частки Єдності. Частки, а не саму Єдність. Аналітичний підхід до розуміння Спільноти неправомірний. Аналіз — лише один з безлічі аспектів Пізнання. Ми нагромаджуємо багато пояснень про те чи інше явище, забуваючи, що багатослів’я віддаляє від Істини. В слові «Сонце» більше інформації про Сонце, ніж в астрономічному довіднику, де перелічуються параметри Сонця, його характеристики чи гіпотези про його походження. В слові «Людина» (в його сокровенному змісті) більше значення, ніж в описові травного чи сердечного тракту людського організму, функцій мислення чи руху.
А ще більше — в мовчанні. Ніякі слова не передають суті. Суть — поза словами. Це знають мислителі. Це знають поети. І ось тут ми підходимо до інтуїції…»
Задзвонив телефон. Сагайдак здригнувся. Що таке? Хто втручається в його розмову з другом? Так близько він відчував його присутність, так гарно було серцю. І знову — розбіглися думки, розірвана Єдність. Єдність… Вона є, доки є думка того, з ким єднаєшся. А думка безсмертна… Безсмертна…
Михайло підняв трубку телефону.
— Хто?
— Мишку, це ти?
— Я.
— Нарешті спіймав тебе. Драстуй…
— Вітання. Хто це?
— Лігосов. Євген…
— Женю… Пробач, не впізнав. Голова — як в тумані…
— Розумію, розумію, старик. Складна ситуація. Як же це в тебе з Ніною? Ні складу ні ладу…
— Женю, справа вирішена. Нема потреби ворушити її…
— От біда з вами. Таке подружжя. Який приклад для молоді — ти подумав про це?
— Женю, не тобі про це говорити. Одна кіберсистема не вжилася з іншою кіберсистемою — звичайна річ.
— Не дурій! Я серйозно. А втім, дивись. Я з приводу іншої справи…
— Якої?
— Ну, ти догадаєшся. Там, в підвалі, лежить…
— Розумію, розумію, — задихнувся Михайло. — Ради бога, що таке? Щось сталося?
— Та ні, нічого. Ти не хвилюйся. Просто, я хотів попередити. Ситуація така: наш відділ розформують. Може, я перейду в Інститут кібернетики. Тоді я не зможу гарантувати, що вона…
— Розумію, Женю. Що ж робити?
— Подумай. Завтра даси відповідь. Або хай лишається як експонат, але тоді хто зна, куди й кому вона потрапить до рук. Не хотілося б, щоб з нею експериментували. Хоч я й сухар, як ти кажеш, але все-таки… Або… забери її, поховай…
— Женю, ти ж казав, що не можна…
— Я домовився. Сказав, що знайшлися друзі. Коротше — можна забрати, документи оформимо…
— Я подумаю… Я подзвоню, Женю. Дякую…
— Нема за що. Чекатиму завтра. Я розумію… справа тонка…
Михайло одійшов від столу. Серце стукало гучно, тривожно. Що йому сталося? Хіба ще не вспокоїлося? Не звикло?
Він, звичайно, її забере. І повезе на Карпати. Десь на перевалі, проти зірок, проти сонця, вона спочине. Вічним сном. Можна попросити Сашка, він допоможе. Навколо будуть смереки, високотрав’я, сині хвилі Чорногори…