Через кладку
Шрифт:
Мовчання.
Вона набрала повний рот порічок і почала їх преспокійно заїдати, між тим коли малий її брат, обернувшись до мене, поглянув мені допитливо в очі.
Я перехиливсь до нього.
– Чи твоя оця сестричка, - спитав я його, - відповідав тобі, як ти її про що питаєш? Ти, здається, також мужчина, хоч поки що маленький ще герой.
– Вона мені заївше відповідає, - відповів малий поважно і звернувся назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарні червоні овочі.
– Це значить, що лиш я тої ласки недоступний, - сказав я, випростовуючись.
– Що ж, треба з тим фактом помиритись.
– І, доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я відходити.
– Пождіть, пане Олесь!
– одізвалася нараз дівчина, неначе щось добре в ній взяло верх над нею.
– Я не хотіла вас обидити. А коли не відповіла вам на ваші слова, то це тому, що.
– Тут вона, мов завагалась, урвала.
– Що вашої мужеської ласки, як емансипантка, не потребую - докінчив я замість неї.
Вона спаленіла геть аж під темняве волосся.
– Цього я не казала, пане Олесь, - сказала, змішана.
– Ні, то ні. Цього були б ви мені, може, й не сказали, - відповів я, - але щось подібне - безперечно. Вона не заперечувала.
– Бачите?
– сказав я.
– Як добре молодих емансипанток розумію!
– Що хочете тим сказати?
– спитала вона.
– Лиш те, панно Маню, що я вашу емансипацію не беру поважно.
– Здається, не міг її глибше влучити, як оцими словами.
Вона змінилася. Зразу змовчала. Відтак, усміхнувшись гірким якимсь усміхом, обізвалася:
– Не знаю, як вам те, що впадає вам і другим на мені в очі, представляється, і не задумую собі з цього виробляти суду. Одначе, коли вам моя, назвім це просто, «емансипація» видається якоюсь простою химерою або, як деякі вважають, забавкою, то ви помиляєтесь. Я поважно стремлю до того, щоб здобути собі власними силами якесь становисько в суспільності, і віддаючи їй свої услуги, станути собі самій ціллю. Ось, бачте.
– додала нараз і показала на малого брата.
– Оце та ще одне таке, як оце, буде більше потребувати батькової помочі, як я. Нас, як знаєте, є в хаті немало. Оце є наймолодше. А хто знає, - додала, - може, стану сама колись я йому найбільше підпорою? Я не знаю, пане Олесь!
– додала вона, і її очі запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем.
– Я не знаю. Може бути, я уявляю собі самостійність жінки, як надто принадну й завидуючу, а в дійсності воно не є так. Може, я колись навіть і розчаруюся, але поки що в мене стільки охоти, енергії, запалу, мені так хочеться поміряти, зужиткувати свої сили, розмахнути крильми, погордувати мужеською ласкою, котра завдає іноді жінкам стільки болю, упокорення, що чей же ніхто не схоче мені взяти за зле, що я хочу піти таким шляхом, як ішли та йдуть тисячі - за й переді мною, - і, здається, не пожалували. Будь воно добре, - додала, - будь і хибне, а моє щире бажання є піти за їх слідом.
Я дивився хвилю, захоплений її молодим запалом, мовчки на неї, в її гарне, потрохи зворушене лице, а далі обізвався:
– Чи здійснення вашого бажання, а радше ваших мрій, залежать лиш від вас самих, чи має воно ще перейти, так сказати б, інстанцію вищості? Себто вашої рідні?
Вона глянула на мене недовірливо, змішалася й сказала:
– З родичами, особливо ж з батьком, я ще не готова. Мати є за тим.
– А батько?
– Не похочує. Вагається з фінансових взглядів і не довіряє моїм фізичним силам.
Я позирнув на неї збоку. Вона була доволі висока, дуже ніжно збудована, неповно розвинена й досягала мені по рамена. Дівчина це завважила й усміхнулася.
– Ви міряте мене оком, так як іноді батько? Це найменше. Я здорова, сильна й маю в собі добру дозу відпорної сили. Я - «добра раса».
Я всміхнувся. По хвилині, під час котрої вона на мене дивилася, я сказав:
– Про вас говорять, панно Маню, що ви внаслідок вашої, як ви самі сказали, «емансипації», дуже неввічливі проти мужчин. А рішившися раз станути в ряди рекрутів науки, ви все ж таки будете приневолені підтримувати сякі-такі колегіальні відносини з товаришами. Як це буде?
– Я буду старатися пристосовуватися до всього, що будуть вимагати обставини мого окружения в цілі осягнення студій. А далі? Буду держатися здалека, а найменше вже збільшати число тих, що так радо змінюють свої постановления й погляди за мужеську ласку й прихильність.
– Чи ваші слова відносяться й до емансипанток?
– спитав я.
– Так. На жаль.
– Чому ж хочете між них іти, коли знаєте, що не будете мати з ними нічого спільного?
– Я лиш науки хочу. Коли б могла її тут набути, я б між них не йшла. Я не люблю тих гостро замаркованих, не вірю їм.
Я видивився на неї;
– Ви їх не любите, Маню? Ви?
– спитав я, зчудований.
– Я був переконаний, що саме вам т. зв. модерне жіноцтво, т. є. молодіж, подобається і, захоплені нею, ви хочете їх слідом іти. Емансипація заразлива, особливо в деякій стадії.
– Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочім, я не в усім годжусь з ними. Пізнала деяких, і вони мені не подобались. Признаюся, я сподівалася чогось глибшого й поважнішого! Хоч не перечу, будуть і винятки.
– Становисько, кажете, панно Маню, б'єте на становисько, - сказав я протяжно й поглянув далеко вперед себе.
– Чи, по-вашому, становить це вже все щастя? Особливо в жінки?
– Щастя?
– спитала вона.
– Щастя - ні, але може. Всі гоняться за тим.
– Це правда. Ось і ви, хоч і які, здається, ненарушені тим духом часу, а також хочете йти. Вона замовкла. Я бачив, вона боролась з чим-то. Відтак обізвалася:
– Я не вважаю, що саме становисько є щастя, лиш та особиста свобода й незалежність, що в'яжеться з ним. Ось в чім лежить для мене свого роду приманчивість в тій справі.
– Ви поробили студії. Хто б був того по ваших молодих очах сподівався, - відповів я й відвернувсь від неї.
– Це мусить гарно бути, бути свобідним, удержуватись своєю власною працею, - сказала вона.
– Чи вам так тяжко припадає залежність від родичів, що ви такі раді позбутись її?
– спитав я й на хвилину придивлявсь їй поважно.
Вона змішалася, спаленіла.
– О, це ні! Але помимо того я хотіла б бути незалежною.
– Отже, хотіла, - сказав я протяжно й окинув її, як перше, поважним поглядом.
– Мені здається, що якраз ви не дуже спосібні до боротьби з життям на власну руку. Ви, оскільки міг пізнати вас, з вашим вражливим успособленням і опозиційним елементом в крові. Поки набули б тої «самостійності», позбулись би «залежності», натерпілись би більше, чим вам здається. А що найважніше, панно Маню, самостійність жінки гірка. Життя грубе!
– сказав я й підніс остерігаюче руку, побачивши, що вона має вже опозиційну відповідь на устах.
– Будучи на місці вашого батька й братів, я б ніколи не підпирав вашого наміру!