Черлені щити
Шрифт:
— Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! — промовив князь. — Де ваші батьки?
— Батьки там, — махнула кудись рукою дівчинка. — Повбивані лежать…
— А ви?
— Ми сховалися в лісі… А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли… Одним нам пощастило сховатися…
— Як же тебе звати, отроковице?
— Дариною.
— А малого?
— А мене Славутою, — підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.
Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут — загинуть…
— Зі мною
— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней…
Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком — кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях.
Тут Кузьмиіще замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив кухоль квасу… Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, — а слухали всі, хто сидів поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть Самуїл сидів замислений.
— І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, — повів далі гридень. — А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини, сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул [17] зі стрілами.
17
Тул — сагайдак, тобто шкіряна сумка для стріл.
— Як тебе звати? — спитав хлопчик.
— Славутою.
— А мене Святославом… Що ти тут робиш?
— Сопілку. Хіба не бачиш?
— І ти вмієш грати?
— Умію.
— Ану, заграй!
Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.
Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
— Ану, дай мені!
Славута простягнув дудку.
Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.
— Але ж вона не грає!
— Бо треба вміти.
— То навчи!
Славута показав, як треба складати язика, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він закривав чи відкривав дірочки.
Хлопчина зрадів.
— Давай мінятися! Я тобі лука — ти мені сопілку! Славута здвигнув плечима.
— Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу.
Та княжич був гордий.
— За так не хочу. Бери лука!
Той узяв. Оченята його заблищали, як і в княжича. Обидва хлопці були задоволені обміном.
Але тут з кущів раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Він був задиханий, переляканий.
— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться — пропала дитина! А ти тут… з цим смердом! Що ви тут робите?
— Це не смерд, а Славута, — відповів Святослав, настовбурчившись. — Він так гарно грає на сопілці!
— На сопілці! А лук твій де? Уже цей білявий тать виманив у тебе? — І вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.
— Не смій! — крикнув княжич. — Ми чесно з ним помінялися!
Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за руку і потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.
— Ну, де ж ти задівся, чадо моє! Я думала, тебе вже й на світі немає! Хіба ж можна так?
— Це все ось цей замазура наробив, — сказав гридень і поставив Славуту наперед. — Вивів із дитинця аж нагору, в куші, виманив лука…
— Неправда! — випручався з материних обіймів Святослав. — Я сам вийшов і зустрів там Славуту. Він зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним — дав йому лука, а він мені сопілку… Не карайте його!
Князь Всеволод наказав гридневі, щоб відпустив хлопця.
— Ти справді вмієш грати? — спитав, присівши перед малим.
— Умію, — крізь сльози промовив Славута.
— Ну, заграй!
Отрок узяв у княжича сопілку і почав грати. Спочатку у нього нічого не виходило, бо не знав він, чого ждати від грізного князя — похвали чи кари. З сопілки виривалися непевні, уривчасті звуки. Та ось вони зміцніли, стали ясними, ніжними і попливли по всьому подвір'ю, збираючи до себе людей. З гридниці повиходили гридні, зі стаєнь — конюхи, з кухні — кухарки з дворовими дівчатами. Хто так гарно грає?
Князь підвівся і довго слухав малого. А коли той скінчив, запитав:
— А на гуслях теж умієш? І співати вмієш?
— Умію.
Князь наказав принести гуслі.
— Заграй і заспівай, отроче!
Хлопець пройшовся пальцями по струнах — і вони раптом ожили, забриніли, зарокотали, мов живі. А дзвінкий дитячий голос завів:
Коні іржуть за Сулою — дзвенить слава в Києві…Князь аж наперед подався. Він любив пісні, сам співав. Та почути від хлопчини саме цю, свою улюблену пісню, яку склав колись славетний Боян!..