Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Річард зміркував, що від утоми говорить дуже різко, і постарався узяти себе в руки.
Сайлас нервово проковтнув.
— Їй вставили кляп, Магістр Рал. І руки зв'язали.
— Вона напевно повинна була відбиватися ногами. — Річард кинув на нього підозрілий погляд. — Якби мене різали на шматочки, заткнувши рот кляпом і зв'язавши руки, я хоча б спробував ногами перекинути умивальник.
— Я нічого не чув. І ніхто не чув. Жінки обов'язково прибігли б до мене, якби щось почули. Вони завжди прибігають, якщо щось не так.
Завжди. Вони знають, що я не шкодую себе, коли потрібно їх захистити.
Річард
— Приведіть сюди решту жінок. Я хочу з ними поговорити.
— Усі пішли від мене після… — Сайлас слабо махнув рукою. — Залишилася тільки Бріджит.
Він поспішив в кінець коридору і постукав в останні двері. Потім щось тихо промовив, і через двері обережно визирнула скуйовджена руда жіноча голівка. Потім вона зникла, і через хвилину жінка випливла в коридор, затискаючи рукою комір бежевого халата. Швидко зав'язавши пояс, вона пішла слідом за Сайласом до Річарда.
Річард злився на себе самого. Незважаючи на всі спроби бути об'єктивним, Дрефан вже почав йому подобатися. Дрефан — цілитель. Що може бути благородніше цього заняття?
Сайлас і Бріджит вклонилися. Їх вигляд відповідав самопочуттю Річарда: вони були брудні, втомлені і обидва в повному душевному сум'ятті.
— Ти чула що-небудь? — Бріджит похитала головою. Погляд у неї був зацькований. — Ти знала вбиту?
— Розі, — сказала Бріджит. — Я бачила її лише раз, і то мигцем. Вона тільки вчора у нас з'явилася.
— Є у вас припущення, хто міг її вбити?
— Ми знаємо, хто це зробив, Магістр Рал, — похмуро відповів Сайлас. Товстий Гаррі.
— Товстий Гаррі? Хто це? Де нам його знайти? Вперше за цей час лице Сайласа спотворилося від гніву.
— Не треба мені було пускати його сюди ще раз. Жінкам він не подобався.
— Жодна з дівчат не хотіла його прийняти, — підтримала Сайласа Бріджит.
— Він п'яниця, а коли напивається, стає просто жахливий. Чому ми повинні це терпіти, якщо в місті стоїть така армія… — Вона затнулася, глянувши на генерала, і закінчила думку дещо інакше:
— У нас зараз досить клієнтів. І нема чого обслуговувати таких п'яничок, як товстий Гаррі.
— Всі жінки в один голос твердили, що більше не бажають його бачити, кивнув Сайлас. — Коли минулої ночі він заявився, я знав, що вони всі до єдиної відмовляться. Але Гаррі наполягав, і вигляд у нього був досить тверезий, от я і запитав Розі, чи не прийме вона його, оскільки вона новенька і не знала…
— Не знала, що їй загрожує небезпека, — докінчив Річард.
— Не зовсім так, — заперечив Сайлас. — Гаррі не виглядав п'яним. Але я знав, що іншим жінкам все одно, п'яний він чи тверезий, тому запитав Розі, чи не візьметься вона. А вона відповіла, що гроші зайвими не бувають. Гаррі був у неї останнім клієнтом. Її труп виявили незабаром після його відходу.
— Де знайти цього Гаррі?
— У Підземному світі, де йому і місце! — Прогарчав Сайлас.
— Ти його вбив?
— Ніхто не бачив, хто перерізав його жирну горлянку. Не знаю, хто це зробив.
Річард подивився на довгий кинджал на поясі Сайласа. Він не винив цю людину. Річард сам би із задоволенням прикінчив цього товстого Гаррі, правда, спочатку судив би його і піддав сповіді, щоб переконатися, що цей злочин скоїв саме він.
Для того й існували сповідниці — щоб не допустити помилки. Один дотик магії сповідниці — і злочинець розповість все, що він зробив.
А Річарду не дуже хотілося, щоб Келен чула, що зробили з цією жінкою, Розі. І вже напевно не від того мерзотника, який її вбив.
Йому противна була сама думка, що Келен доторкнеться до цієї людини.
Людини, яка вбила жінку з такою витонченою жорстокістю. Він боявся навіть уявити, які страшні кошмари будуть потім переслідувати її по ночах.
Зусиллям волі Річард відігнав від себе ці думки і звернувся до Бріджит:
— Чому ти залишилася, якщо решта пішли?
— У деяких є діти, і вони бояться за них. — Вона знизала плечима. — Я їх не засуджую, але тут ми завжди були в безпеці. І Сайлас нас не обманював.
В інших закладах мене, бувало, лупцювали, а у нього — жодного разу. І Сайлас не винен, що божевільний вбивця влаштував таке у нього в закладі. Сайлас ніколи не примушував нас приймати чоловіків, які нам не подобаються.
У Річарда напружилися м'язи живота.
— І ти бачила Дрефана?
— Звичайно. Всі дівчатка бачили Дрефана.
— Всі дівчата, — повторив Річард. Він насилу тримав себе в руках.
— Ага. Ми всі його бачили. Крім Рози. Вона не встигла, тому що…
— Значить, Дрефан не… віддавав переваги якійсь одній? — Річард сподівався, що Дрефан ходив до однієї і тієї ж жінки, яка йому подобалася, і що та хоча б здорова.
Бріджит нерозуміюче моргнула.
— Як може цілитель комусь віддавати перевагу?
— Ну, я хочу сказати, хтось подобався йому більше, або йому було все одно?
Жінка запустила пальці в свої руде волосся і почухала потилицю.
— Магістр Рал, по-моєму, ви нас не так зрозуміли. Дрефан ніколи не доторкався до нас… так. Він приходив сюди, тільки щоб лікувати.
— Він приходив лікувати?
— Ну так, — відповіла Бріджит. Сайлас кивнув на знак підтвердження її слів. У половини дівчаток не одне, так інше. Висип, болячки і все таке. Зазвичай травники не хочуть нам допомагати, і ми обходимося своїми засобами. Дрефан розповів, як нам слід митися. Дав трави і мазі від болячок. До цього він приходив двічі, пізно вночі, коли ми всі вже були вільні, щоб не заважати нам заробляти на життя. І діточок наших дівчаток він теж оглядав. З дітьми Дрефан особливо ласкавий. В одного був сильний кашель, Дрефан йому щось дав, і малюкові стало набагато краще. А сьогодні він прийшов рано вранці. Оглянув одну із дівчаток і пішов до Розі, щоб оглянути її теж. Тоді-то він її і знайшов. Він вилетів звідти як пробка з пляшки і почав кликати на допомогу. Ми всі вибігли в коридор і побачили його тут, — вона тицьнула пальцем в підлогу біля ніг Річарда, — він стояв на колінах, і його рвало.
— Значить, він ніколи… не… Бріджит грубо реготнула.
— Я якось запропонувала — задаром, бо він допомагав мені і всім іншим.
А він сказав, що приходить сюди не за цим. Сказав, що він цілитель і ходить сюди лікувати. Я пропонувала, а я, смію вас запевнити, вмію переконувати! — Вона підморгнула. — Але він відмовився. У нього дуже чарівна посмішка. Дуже. Зовсім як у вас. Магістр Рал.
— Заходьте, — почулося з-за дверей, коли Річард постукав.
Дрефан стояв на колінах перед свічками, запаленими на столі біля стіни. Схиливши голову, він молитовно склав руки.