Чорні Журавлі Всесвіту
Шрифт:
— Одному треба залишитись в ракеті, — промовив Калве і ступив крок у напрямку до шафи із скафандрами.
— Я піду, Гнатовичу! — сказав Азаров. — Хоч тепер…
— Ні, — відповів Коробов. — Хвилинку! — перебив він Азарова, який хотів щось заперечити. — Для дискусій буде відведено спеціально час… пізніше… Поки що твоє завдання — налагодити зв’язок з нашими і не втрачати зв’язку з нами, якщо ми будемо змушені вийти з ракети.
Азаров закрутив головою, але покірно відійшов до рації, сів, почав щось гарячково креслити на аркушику паперу. Коробов
— Ну, ходімо…
Швидко надягли скафандри, перевірили кисень, зв’язок. Калве сказав:
— Прихопимо по запасному балону… про всяк випадок.
— І аптечку візьми… теж про всяк випадок, — відповів Коробов.
Калве в думці посміхнувся: видно, цілковитої впевненості щодо щасливого закінчення зустрічі в пілота все ж не було…
Вийшли в тамбур. Постояли, поки довкола них бушувало ультрафіолетове випромінювання: під таким душем належало побути щоразу при виході і вході, щоб не винести і не занести в ракету жодного мікроба.
Люк відкривався повільно. Нарешті над їхніми головами засвітився, замиготів сірим м’яким світлом вихід. Вони не почули свисту, з яким повітря із тамбура мусило б рвучко вихопитися в порожнечу.
— Якась атмосфера тут, отже, є… — сказав Коробов. — Та воно й зрозуміло: раз є живі…
Він, не відриваючись, дивився на отвір люка, звідки повинні були з’явитися ці живі. Вони не поспішали. Минула хвилина, друга, третя, а жодна жива істота так і не з’являлася. Коробов усміхнувся, сказав:
— Так, сміливцями їх не назвеш… Ну що ж, подамо приклад…
Він виліз назовні, озирнувся. Ракета похило лежала на довгій, ледь ввігнутій платформі, один край її — той, де був люк, — вони могли роздивитися в усіх деталях. Двома вцілілими кормовими амортизаторами ракета, очевидно, у щось впиралася. Ті, що стукали в оболонку, кудись зникли — нікого не було видно, але Калве, який виліз слідом за пілотом, весь час здавалося, що він відчуває чийсь уважний, невідступний, важкий погляд.
— Що ж, стрибнемо? — запитав Коробов. — Невисоко, метрів зо три до підлоги…
— А назад?
— Назад нас буде четверо, — впораємось, підсадимо один одного, — промовив Коробов упевнено, наче не вперше доводилось йому розшукувати друзів на чужих штучних супутниках.
Обережно, притримуючись за люк, вони зіскочили на край платформи.
— Тяжіння приблизно одна п’ята земного, — прикинув Калве.
— Отже, штучна гравітація для марсіян не проблема, — відповів Коробов. — Оцьому б навчитися…
Підійшовши до краю платформи і ще раз оглянувшись, сподіваючись побачити хоч одну живу істоту, вони стрибнули на підлогу. Обережно ступаючи, відійшли від ракети на кілька кроків. Калве поглянув на годинник, потім — на абсолютний термометр.
— Двісті сімдесят вісім — значить, п’ять за Цельсієм… Тиск — триста.
— Що ж, прийнятно, доки ми в скафандрах, — спокійно відгукнувся Коробов. — Але куди ж ми зрештою потрапили? Де гостинне населення? Де оркестр, квіти?
Вони перебували у великому, схожому на ангар залі. Зовнішня, широка стіна його, в яку впиралась естакада з ракетою, що лежала на ній, була трохи вигнута назовні; протилежна, вузька, здавалась опуклою, наче обидві були збудовані по дугах концентричних кіл. Плавно, без кутів стіни переходили у високу стелю.
Уздовж стін цього велетенського залу, який естакада з ракетою поділяла якраз навпіл, височіли якісь машини чи прилади невідомого призначення; форма їх була, видно, добре продумана, точно вивірена, хоч і здавалася незвичною для земного ока: багато гострих кутів, увігнутих поверхонь, площин, що нависали й виступали наперед. Та всі вони створювали враження стрункої системи, об’єднаної загальним задумом і стилем. Коробов звик за зовнішнім виглядом машини судити про загальний рівень технічної культури, і схоже, тут цей рівень був досить високий.
Звідусіль по-дружньому — чи так здавалось? — підморгували різнокольорові вогники. Побіля стін тяглися труби й кабелі з величезною кількістю відгалужень, вентилів, патрубків, незрозумілих грибоподібних відростків, наконечників, що блищали голубим блиском, екранів з нервово пульсуючими вогниками. Розріджена атмосфера доносила легке гудіння. Проте нікого не було видно, ніхто так і не захотів показуватися людям. Очевидно, господарі вважали за краще спостерігати за гостями звідкись із схованки.
— А проводка у них зовнішня, — сказав Коробов. — У нас такого неподобства не стерпіли б.
Калве кивнув. Він не здивувався зауваженню Коробова: у нього теж було таке відчуття, наче це не на іншій планеті перебували вони, а просто на якомусь цілком земному заводі, хоч і невідомого призначення. Тут ніщо не пригнічувало таємничим, потойбічним. Навпаки, хоч багато що для них і лишалося поки що незрозумілим, але в принципі було схоже на те, що вони лишили на Землі. Ну, хоч би он та машина, яка, безперечно, нагадувала своєю формою автомобіль, тільки чомусь перекинутий догори колесами, і, звичайно, це був зовсім не автомобіль — просто сприймався так за земними асоціаціями. Над цим варто було поміркувати. Та для роздумів не було часу.
Калве зітхнув, згадавши про земні лабораторії, про “розумну” тишу обчислювального центру, в якому було так приємно думати… Але Коробов уже закрокував по залу.
— Ну, якщо господарі не показуються, ми їх чекати не будемо. Треба самим шукати хід на поверхню: наших тут, судячи з усього, ще нема, отже, вони лишились нагорі. Один хід напевне є — там, де пройшла ракета.
— Але нам його не відчинять, — заперечив Калве.
Може, й відчинили б, якби їм пояснити, — з прикрістю мовив Коробов. — Та пояснити нікому, от лихо!..