Чорна зоря
Шрифт:
Замислений Клубічко вернувся до шинку. Вахмістр показав на стіл і мовив:
— Оце постійне місце пана Салача.
Клубічко сів за стіл і мимохіть помацав під столом. Шухляда. Весь напружився. Відсунув і знайшов папірець. «Лідо, сьогодні він знову прийшов до мене. Сказав, що це формули виготовлення речовини, наполовину легшої і вдвічі ефективнішої, ніж синтетичний бензин. Запропонував мені десять відсотків чистого зиску й сказав, що ми могли б заробити мільйони…»
На цьому запис уривався. Певно, це була чернетка листа без дати, котрий Салач хотів послати або послав Ліді. Може, він писав це саме того дня, коли його викрали. Клубічко сховав папірця до кишені й сказав начальникові патруля:
— Їду до Турнова. Пана Салача, певне, кудись затягли й, цілком можливо,
І попрощався з ними. Йому здалося, що головне він уже розплутав. Ідеться, звичайно, не про новий винахід, не про речовину, ефективнішу за синтетичний бензин, а що це таке — дізнаємося, коли поталанить. Але що сюди вплутано всю родину колишнього директора Мюллера — це поза сумнівом. Правда, прямих доказів ще нема, однак те, що він послав свою дружину прислужувати в Жегушицькому пансіонаті і вплутав в аферу сина та його коханку, свідчило, що всім верховодить він. Сам? Заради себе? Навряд. Головний тут, мабуть, той таємничий шеф, котрий зв'язався з Мюллером, знаючи його торговельні і дружні стосунки з Салачем. А може, знов узяти в роботу Тихого, якого везли в іншій машині?
«Ні,— вирішив Клубічко, — почекаю ще трохи; гратимуся з цими трьома членами родини, як фігурками на шахівниці. Під час розстеження нема нічого дійовішого, ніж те, що театрали звуть пострілом. Викличу Тихого тоді, коли він цього не сподіватиметься».
Клубічко звелів їхати до Мюллера. Колишній директор школи, ще міцний чоловік з гарним сивим волоссям і рожевуватими щоками, жив у добрячому двоповерховому цегляному будинку поблизу курорту Седмігорки. Коли Клубічко відрекомендувався йому й сказав, чого приїхав, він майже не здивувався.
— Сідайте, будь ласка, — промовив, оговтавшись, — це для мене честь, що мною зацікавився такий славетний чоловік…
Клубічко вклонився:
— У нашій непоштивій Празі на таке звертання відповідають: «Лишіть це при собі!» Я тут, і годі.
— Я вже давно чекаю, що хтось навідається і до мене в справі нещасного Салача, — знов уклонившись, сказав Мюллер. — Як раніше казали, всі дороги ведуть до Рима, так усі Салачеві дороги повертають до мене. Втім, про нього вже питали, але я міг відповісти те саме, що й вам: на жаль…
— Нічого про нього не знаєте? — спитав Клубічко.
— Тиждень, пане начальник.
— Цей титул уже не годиться, пане директор. Та це байдуже, а от те, що ви нічого не можете сказати про нього… Усі-бо знають, які ви гарні компаньйони.
— Кажіть точніше: були доти, доки він не переїхав до Арноштова. Хоч наші особисті зв'язки на цьому не порвались, але про торгові не може бути й мови. — В його очах майнув якийсь блиск, і він суворо додав: — Пан Салач мене трохи обдурив. Ми з ним познайомилися, коли він був у скруті, і я, бажаючи допомогти, відкрив йому таємницю Козакової гори. Там є місця, де майже напевно можна знайти напівкоштовні камінці, чудову яшму, агати й хризоліти, — я в основному цікавився аметистами, а є місця, де не знайдете нічого, хіба кілька шматків халцедону. Однак він мало що вартий з торгової точки зору. Та є там такі місця, де вам серце затьохкає від радості — камінець біля камінця, часто й гарні, великі. Так от, коли я побачив, як Салач бідує, вирішив йому допомогти. Однаково мені самому на тій горі нудно. А він мені сподобався. Був сумний, проте культурний співрозмовник, чудово розказував про стару Угорщину, про Відень — побачив світу, і, хоч мав хворі нирки, день із ним минав непомітно. Я поступово показав йому місця, де є камінці. Бачте, це наче гриби. Пройдете чимало — і не знайдете нічого, а тоді на маленькій галявині назбираєте повний кошик.
— Може, хтось назбирає,— перебив його Клубічко, — я б напевно не знайшов жодного, хоч би навіть довели мене до едему грибів. Якось я вдарив палицею по грибу, а люди мені: «Поглянь, чоловіче, це ж гарний гриб!» А я гадав, що то порхавка.
— З камінцями теж, як з грибами, — вів далі Мюллер, — але вам треба було б трохи знатися на мінералогії.
— В ній я теж тямлю, як баран в аптеці,— сумно мовив Клубічко. — Я взагалі непрактичний чоловік: відкриваю консерви — неодмінно поріжуся.
— Зате ви тямите в чомусь іншому. Скажу вам, коли пан Гейтманек розповідав мені про ваші звитяги, я подумав: «Ні, йому до рук я не хотів би попасти!»
— А тепер попали, — засміявся Клубічко. — На щастя, як далекий свідок. То що ви казали про якогось пана Гейтманека? Одного Гейтманека я знаю — це композитор.
— Його я й мав на увазі. Він-бо родом звідси і, як приїздить сюди, навідує мене. Останнім часом це було досить часто. Найняв у заїзді на Грубій Скалі кімнату і творив там «Сюїту з чеського раю».
— Так, так, а мені він про це не сказав. Чому б це? Салача він теж знав?
— Навіть дуже добре. І колишню його дружину теж.
Клубічко з інтересом слухав.
— Та вернімося до цього поганця Салача… Одного разу я запропонував йому (скоріше із співчуття, ніж із потреби): шукатимемо камінці разом, їх шліфуватиме порядний чоловік, а тоді продаватимемо і виторг ділитимемо з розрахунку два до одного. Угода, як бачите, для Салача вигідна, він мав добрі гроші. Якийсь час усе було гаразд, але потім я довідався, що він порушує умову. Можна сказати, обдурює мене. Ходив на гору сам (я хворів на бронхіт) і знайшов нове рясне родовище. Згідно з домовленістю, ми повинні були ділити все, хто що знайде, та Салач ці поклади від мене приховав, а камінці забрав собі. Мало того. Раптом він виїхав з Турнова — мовляв, тут усе дорого, й Турнов вадить його здоров'ю. Він обрав Арноштов. Ну, щоб це село, де майже весь час дощить, сприяло будь-чиєму здоров'ю, я б не сказав. Тільки нещодавно я довідався, чому він так учинив. Заради шліфувальника.
— Ага, шліфувальника, — мовив Клубічко.
— Так, пане. Салач подумав, що тутешній шліфувальник, котрий працював зі мною багато років, викаже мені це родовище. А він познайомився на Звічині з чоловіком, який теж умів шліфувати. Салач уклав з ним угоду. Звідки мені стало все відомо? Як то кажуть, шила в мішку не сховаєш. Я запропонував дирекції нової школи у Франтішку купити в мене камінці, а мені на те: «Ми вже купили в Салача». От тобі й маєш! Однак я не тільки пересвідчився, що він таємно ходить на мої, так би мовити, ловища на Козакову гору, а й відкрив інші, які од мене приховав. І це ще не все. Я вже старий, консервативний чоловік, а він придумав нове: продавати не окремі камінці, а складати колекції з усіх козаковських мінералів. Їх справді купували краще. Зрозуміло, я припер його до стіни, бо не звик мовчати, коли мене ошукують. Вій виправдувався тим, що мав великі витрати, що на лікування йшло багато грошей, що йому знизили пенсію — словом, нічого іншого не лишалося, щоб якось звести кінці з кінцями. Мені було його шкода, я сказав: «Ну, гаразд, забудьмо про це», — і після того він знов час од часу до мене приходив.
— Оце його зникнення — для нас справжня халепа, — мовив по паузі Клубічко. — Шукай у горах чоловіка, який, може, не хоче, щоб його знайшли!.. Якби я мав про Салача якесь уявлення, то, може б, відштовхнувся від чогось…
— Уявлення про Салача, — задумано сказав Мюллер. — То не проста справа. Він, знаєте, був мовчун, коли йшлося про його особисте життя. Дещо мені відомо, але небагато, та й це насилу витягнув з нього. Спочатку він розповів мені про колишню свою службу в Жегушицях. Обіймав там посаду управителя, коли почалася війна. В замку йому подобалося, хоч там було холодно й вогко, і це шкодило його хворим ниркам. Розказував, як у сорок п'ятому організував революційний загін, щоб захистити замок і славетний парк, як їздив до Праги, щоб замок потрапив у надійні руки, як потому розчарувався, дізнавшись, що Прага вирішила перетворити замок на будинок відпочинку, а тоді на пансіонат. Салачу запропонували, аби він залишався там, та уявивши, яких сил коштуватиме йому перебудова, попросився на пенсію. Саме тоді приїхав до Турнова, й ми з ним познайомились.