Чорний екватор
Шрифт:
Другого дня втікачі майже дві милі брели струмком, потім звернули вбік і незабаром досягли лісу. Джомо впевнено йшов попереду. Йому не раз доводилося раніше бувати в цих місцях, відділених од Гавіри тільки двома гірськими хребтами.
Дошкуляв голод, і втікачі заглибилися в ліс, шукаючи чогось їстівного. Джомо натрапив на стебла дикого таро, багатолітню тропічну рослину, бульби якої містять багато крохмалю. Викопавши палицею з десяток великих бульб, він задоволений повернувся до товаришів. Миттю принесли сухого хмизу, і через хвилину запалахкотів вогонь.
Усі посідали навколо багаття, чекаючи, поки спечуться
— Що ж нам далі робити? Повертатись додому чи весь час отак блукати в лісі? А може, податися в Уганду або Танганьїку? — задумливо спитав старий Мату.
Всі мовчали. Тільки Джомо коротко кинув:
— Боротися! Досить терпіти знущання.
— Нас мало для цього, — висловив сумнів Дедані.
— Мало? Сьогодні мало, а завтра буде більше!.. В мене є друзі, які пристануть до нас! До того ж ми не самі… Біля Найробі і Накуру вже діють цілі армії кікуйю і наводять жах на білих плантаторів. Ми тут, на заході, допоможемо їм… Та, врешті, у нас іншого виходу нема. Тільки ви з'явитесь у резерваті, вас схоплять як утікачів і знову запроторять у концтабір.
Усі погодилися з цією думкою.
— Справді, в нас нема іншого виходу, — сказав Дедані. — Ми лишаємося з тобою, Джомо! Будемо боротися!
— Будемо боротися! — підтримали його товариші. І слова ці звучали рішуче й урочисто, мов клятва.
— Через кілька днів нас буде вдвічі більше, — говорив Джомо. — Ти, Дедані, завтра вранці підеш у резерват Гавіру, знайдеш там людей, на ймення Комебі й Туку, і приведеш їх сюди. Вони чекають від мене звістки… Зустрівши їх, скажеш: «Сімба [8] вийшов на полювання», а вони повинні відповісти: «Ндофу [9] мандрують на захід». Зрозумів?
8
Сімба— лев (кікуйю).
9
Ндофу— слон (кікуйю).
— Зрозумів, — кивнув головою Дедані.
Вранці він вийшов з табору, а Джомо і решта втікачів заходилися споруджувати невеликий курінь, в якому можна було б заховатися від нічного холоду та хижаків. Надвечір невеличка шамба була готова.
Весь наступний день Джомо з товаришами заготовляли їжу: копали таро, збирали їстівні ягоди, пальмові горіхи, випадково натрапили навіть на плантацію диких бататів — солодкої картоплі. Усе це принесли в табір і акуратно склали в шамбі, яка тепер перетворилася на справжній склад припасів.
Удосвіта повернувся Дедані. Разом з ним прийшли Туку, Комебі і ще кілька хлопців та чоловіків. Усі вони були озброєні пангами, луками й списами. Комебі прийшов з дружиною Нтомбі і дітьми. Скинувши з голови великий тюк з домашніми речами, Комебі, давній друг Джомо, щиро привітався з ним і, показавши на своїх хлопчаків-підлітків, сказав:
— Приймай, Джомо, або з ними, або зовсім не приймай! Залишити дома не міг: мзунгу все одно розтерзають, коли довідаються, що я з вами.
Джомо радо привітав Комебі і його сім'ю. Звичайно, діти зв'язуватимуть їх, але зате в загоні буде Комебі, людина досвідчена й безмежно хоробра. Джомо довіряв Комебі, як самому собі.
Коли новоприбулі розташувалися на ночівлю, Джомо підсів до Туку. Хлопець був смутний, гостра тривога стисла серце Джомо.
— Що з тобою, Туку?..
Хлопець схвильовано розповів:
— У ту ніч, коли ти втік з Гавіри, Коване арештували і одвезли в поліцію. Там довго знущалися з неї, випитували, де ти, а потім відправили в концтабір «Апландс»…
Джомо ніби закам'янів, почувши цю звістку. Він довго сидів мовчки, потім рішуче підвівся.
— Настане і наш час, Туку!.. Він уже не за горами!
ТАБІР У ЛІСІ
На другий день після приходу Комебі й Туку в загін Джомо наказав збудувати ще два курені в лісі. Люди з запалом взялися за роботу. Одні пангами рубали бамбук, інші робили з нього основу великої шамби, в якій могли вільно розміститися близько двадцяти чоловік. Готову хатину накрили травою та очеретом. Потім з шкіри шакала масаї зробили невеликий, але гучний барабан-тамтам, під звуки якого в негритянських краалях танцюють хлопці й дівчата. Тепер він мав служити важливішій справі — передачі сигналів на далеку відстань.
Джомо й Комебі сіли відпочити під деревом.
— Треба подумати, Джомо, і про харчі… Запасів у нас на три-чотири дні, — статечно промовив Комебі.
— Я весь час про це думаю, — відповів Джомо. — Продовольство ми повинні добути самі. Виділимо людей, які постачатимуть їжу всьому загонові. Частину її можна було б добути полюванням, але у нас мало набоїв…
— Ні, ні, — гаряче запротестував завжди спокійний Комебі. — Дичина — це табу! Люди швидше помруть з голоду, ніж осквернять себе нечистою їжею! Її вживають тільки мзунгу, що, мов гієни, пожирають усе!..
— Будь мудрим, Комебі, — поклав йому руку на плече Джомо. — Табу накладають і знімають люди… Ми з тобою перші почнемо їсти дичину: покажемо іншим, що Нгаї не гнівається на нас за порушення табу! На час війни з мзунгу всі табу відміняються, Комебі!
Похмуре лице Комебі проясніло.
— Це інша справа, — сказав він. — Але ми не можемо полювати в савані не тільки з рушницями, а навіть з асегаями, бо аскарі відразу ж вислідять нас. А чи не спробувати нам ловити крокодилів?.. Вони є тут у річці. М'яса одного крокодила вистачить для нас на кілька днів. А шкуру можна продати або обміняти на пшоно чи борошно.
— Це до діла, — згодився Джомо.
Пополудні Джомо й Комебі, взявши з собою ще кілька чоловік, вирушили до річки на полювання. В руках Комебі тримав довгий і міцний кунджутовий канат з великим залізним гаком, на якому була насаджена в'ялена риба.
Буйна рослинність покривала береги річки. Комебі і Джомо продерлися крізь зарості, знайшли на березі велике дерево, корені якого спускалися в чорну воду. Залишивши своїх товаришів стежити, щоб зненацька не напав крокодил, Комебі пірнув у воду і на глибині двох-трьох ліктів міцно прив'язав канат з принадою до товстого кореня; другий кінець каната він, вилізши на берег, обкрутив навколо дерева.