Чорний екватор
Шрифт:
— От, мабуть, саме через це я повинен сьогодні тікати з Гавіри. Інспектор, безперечно, вважає, що то моя робота!
Туку замовк, присоромлений, ішов, похнюпившись. Недарма кажуть: перш ніж збивати кокоси, подумай про свою голову…
Відійшовши з півмилі, вони зупинились, і Джомо сказав:
— Дякую тобі, Коване! Тепер ми в безпеці… А ти повертайся в Бруконвіл. Якщо узнаєш щось важливе, сповісти Туку, а він передасть мені… Ну, йди!
— Гляньте, машина! — схвильовано промовив Туку.
Справді, з бруконвілського лісу до Гавіри швидко мчав автомобіль. Біле сліпуче світло розтинало темряву, мов довгі сяючі панги. Це могла бути тільки поліція.
Втікачі присіли за кущами, а Коване зникла в темряві. Автомобіль зупинився біля Гавіри. Незабаром звідти долинули людські голоси.
— Це вони! — сказав Джомо. — Коване не помилилася… Ходімо, Туку!
Іти дедалі ставало важче. Ліс густішав. Цупкі ліани перегороджували шлях, і Джомо рубав їх гострою пангою. Ліс жив своїм таємничим життям: у траві, в густих заростях кущів, на верховіттях дерев чулося сюрчання, скрекотання, шелест… Іноді на деревах тріщали сучки — то втікали мавпи, сполохані несподіваними відвідувачами. Десь упало старе підгниле дерево, і в лісі глухо прокотилася луна.
Нарешті біля струмка втікачі зупинилися. Знайшли товсте дуплисте дерево. Джомо взяв палицю і кинув у дупло — чи не причаївся там якийсь хижак. Але в дуплі нікого не було.
— Отут я і заночую, — сказав Джомо, збираючи мох і листя, щоб зробити собі постіль. — Ти зможеш до мене прийти завтра вночі, принести одяг і трохи їжі?
— Добре, — відповів Туку.
— А тепер іди, тільки остерігайся лихих очей!
— Гаразд, Джомо, я остерігатимусь.
Він не сказав старшому товаришеві, що йому страшно самому повертатися лісом додому, і мовчки пірнув у непроглядну темряву. Тільки над ранок Туку, стомлений і мокрий від роси, підійшов до Гавіри. Вийшов з лісу і остовпів: назустріч прямував з асегаєм у руці Карао, індуна Ніабонго. Туку ладен був провалитися крізь землю. О добрий боже Нгаї, які пронизливі і хитрі очі з цього чоловіка! Карао пильно оглянув постать Туку і похмуро всміхнувся.
Мовчки обминувши індуну, Туку підніс до очей амулет, що захищає від чаклунства.
— О всевишній Нгаї, захисти мене і заступи від чарів злого Карао! — і хлопець благально склав руки перед невидимим, але всемогутнім і всюдисущим духом, покровителем кікуйю.
КОВАНЕ
Інспектор поліції Кребс хотів власними руками піймати Джомо Карумбу і тому, незважаючи на біль у руці, поїхав разом з Майклом і загоном поліції у Гавіру.
Поставивши машину так, що фари освітлювали весь крааль, він наказав полісменам знайти шамбу Джомо і схопити його. Полісмени ввійшли в селище.
— Де шамба Джомо Карумби? — запитав сержант Сміт у старика, що виглянув з халупи.
— Крайня ліворуч, — відповів той і сховався.
Сміт кинувся з двома полісменами до шамби, але за хвилину вибіг звідти.
— Утік! — вигукнув він.
— Обшукайте всі халупи! Негайно! Він десь тут, поблизу… — наказав Кребс.
Капітан сам керував обшуком негритянських жител. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, він заходив до халупи, будив тих, що спали, перевертав постільне лахміття і, пересвідчившись, що Карумби нема, йшов далі. Перелякані жінки гримали на дітей, виглядаючи вслід непроханому гостеві. Плакали діти, похмуро блискали білками очей чоловіки.
Нарешті капітан звелів припинити обшук. Машина з полісменами, яку вів Майкл, розвернулась і виїхала на дорогу, що вела до Бруконвіла.
— Ти думаєш, Майкл, що він сам догадався про наш приїзд? — запитав Кребс.
— Сумніваюсь.
— Так, його попередили. І зробив це хтось із Бруконвіла.
— Але хто? Хто міг підслухати нашу розмову? Хіба що покоївка?
— А чому б ні? Ти ж сам казав, що ваша покоївка — його наречена… Мені здається, я не помилився: тоді за дверима хтось був…
— Але ж я бачив її ввечері у матері…
— Увечері, а зараз уже ніч. За цей час вона могла добігти з Бруконвіла до Гавіри!
Майкл стиснув тонкі губи.
— Через п'ятнадцять хвилин ми будемо в Бруконвілі і дізнаємося, вона чи ні! Якщо це справа Коване, її не буде дома… Вона не встигне повернутися: з Гавіри до Бруконвіла майже п'ять миль.
В'їхавши в двір, Майкл зупинив машину і стрімголов кинувся до сарая, де містилася комірчина Коване. Двері були не замкнені. Майкл штовхнув їх ногою і заглянув усередину.
— Коване!
Тиша. Майкл засвітив ліхтарик. Ліжко Коване стояло акуратно заслане ковдрою — дівчина і не прилягала сьогодні.
— Ось воно що! — Майкл люто хряпнув дверима. — Так і є! Це була Коване! Підла!
Кребс виліз з кабіни.
— Вона повинна знати, де Джомо Карумба! Ми примусимо її сказати! Ти думаєш, вона незабаром повернеться?
— Не раніше як за годину!
— Тоді почекаємо. Я заховаюся тут, на подвір'ї, а ти йди в її кімнату.
Майкл зайшов у комірчину Коване і сів на стільці біля ліжка.
Десь опівночі тихо скрипнули двері. В темряві неясно вималювалась невисока постать. Це повернулася Коване. Вона постояла трохи біля дверей, прислухаючись, потім скинула черевики, ступила до ліжка, нагнулась, простягла руку — і закричала від несподіванки. В ту ж мить хтось міцно схопив її вище ліктя, а другою рукою затулив рота. Дівчина запручалася в залізних обіймах.
— Нельсон, іди сюди, пташка піймалась! — гукнув Майкл.