Чудеса в Гарбузянах
Шрифт:
Скориставшися з того, що невідомі стояли до них спинами, хлопці один за одним, скрадаючись попід придорожніми кущами, підбігли ближче і зайняли зручний спостережний пункт — за старим парканом, неподалік від подвір'я, де були чужаки.
Придався недавній досвід — саме звідси вони стежили за Бобинцем і Бобешком.
Прибулі тим часом дістали з багажника два розкладних стільці, газову плитку з балоном, каструлю, чайник, велику білу сумку-холодильник з продуктами, разклали це все на землі і заходилися готувати сніданок.
Потім старий ще за чимось поліз у багажник і, перекладаючи
І тут...
— Ой! — стиха ойкнув Марусик і одразу затулив рукою рота.— Ой, хлопці!...— зашепотів він схвильовано.— А може... може, вони як ота місіс Гапка... і... і Фішер?
Хлопці пороззявляли роти.
...Тут я змушений перервати свою розповідь і разом з вами перенестися у минуле, років на двадцять назад, коли ні вас, ні наших героїв ще не було на світі, а Липки ще не були безлюдні, як тепер... Тоді сталася тут пригода, про яку люблять розповідати на посиденьках наші гарбузянці і яку, звичайно, Марусик, Журавель і Сашко Циган прекрасно, в усіх подробицях знали змалку, бо чули безліч разів.
Але, оскільки ви її ще не чули, я дозволю собі вам переповісти.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому йдеться про справи далекі і навіть дуже далекі як у часі, так і в просторі.
...По сусідству з дідом Коцюбою жила тоді родина Бойків — Петро Васильович, його дружина Катерина Семенівна та їхня дочка Люба, вісімнадцятилітня чорноброва красуня.
Петро Васильович був знатний механізатор, передовик, портрет його висів на Дошці пошани. Катерина Семенівна, доярка, змагалася з чоловіком і частенько, бувало, красувалася на Дошці пошани поряд з ним. Люба трудової слави батьків ще не досягла, але і її портрети раз у раз з'являлися на сторінках районної газети (не стільки, правда, через показники в праці, скільки через те, що фотокореспондент був у неї закоханий).
Одне слово, сім'я Бойків була відома на всі Гарбузяни.
І от раптом, як грім серед ясного неба, облетіла Гарбузяни несподівана новина: до Петра Васильовича їде з Америки в гості сестра.
Петро Васильович ходив розгублений, Любу кореспондент перестав фотографувати, а Катерина Семенівна нищечком навіть плакала.
— Міліонерша... А... Звичайні бідні люди за океан у гості не літають. Один квиток на літак тисячу доларів коштує. Мені швейцар з "Інтуриста" говорив. Я знаю. Точно. Немає жодних сумнівів. Міліонерша!.. Я в таких справах ніколи не помиляюсь. У мене нюх!— казав Тимофій Гузь, далекий родич Степаниди Неварикаші, який приїхав на тиждень погостювати і вже третій місяць жив на її харчах.
І пішло, поповзло по селу: "Міліонерша... Міліонерша... Ач, рідна сестричка передовика — міліонерша! Акула капіталізму!.. Ай-яй-яй!"
— Та не рідна! Двоюрідна,— пояснювала Катерина Семенівна.— Та й то не дуже. їхні батьки були по батькові тільки рідні. Дід їхній Стефан сам з Львівщини. Сім'ю там мав. Але жінка молоденькою від сухот померла, сипка лишивши, Гапчиного тата... А наш Бойко вже від другої, тутешньої...
— А як же він сюди потрапив, Стефан той? Тоді я? Львівщина була, здається, за кордоном, під Австро-Угорщиною.
— А він учився у Львові, у Вищій політехнічній школі... Познайомився там з українським поміщиком Танцюрою. І той забрав його до себе управителем.
— То дід Петра Васильовича на минуточку, значить, управитель? Експлуататор трудового селянства. Хе-хе-хе! — підхихикував Гузь.
— Управителем він десь тільки рік усього й був. А тоді оженився на простій селянці-красуні, поставив тут шинок і став шинкарювати.
— Теж непогано! Мав, значить, на минуточку шматок хліба з маслом. Не голодував.
— Сам-то не голодував. А от жінка й синок, Василь, батько мого Петра, не повірите, майже голодували. Той Стефан був такий скнара, такий скупиндря, якого світ не бачив. Жінка в нього жила гірше наймички...
— Стривайте, а як же Гапка в Америку потрапила?
— Та пише: під час окупації фашисти у Германію завезли. Опинилася в американській зоні. Батьки від бомбьожки загинули, хата згоріла, вертатися, здалося, нікуди. Вийшла в Германії заміж за поляка, в якого були родичі в Америці...
— І тепер, бідненька, міліонерша... А що? Раз може собі дозволити на минуточку гайнути в гості з Америки до нас, то вже ж копійчину має. І не малу!
— Не знаю, чужих грошей не лічу...
Сам Петро Васильович на розпитування відповідав ніяково:
— Та я її усього раз у житті й бачив. Перед війною. У сороковому. Як визволили Західну, приїздили вони з дядьком Левком та тіткою Антосею у гості на два тижні. Набурмосена така була, неговірка. Яка вона зараз, і не уявляю навіть. Стільки років не озивалася. Я вже був певен, що... І раптом... "Дорогий братець! По українському радіо на закордон дізналася, що ти живий і здоровий. Дуже хотіла б тя побачити... Зустрічай... їду..." А я ще виступати не хотів, від кореспондента тікав...
— Ну й зустрічайте... Може, машину вам привезе ваша сестричка місіс Гапка... "Крайслер-Форд" або "Ягуар".. Ги-ги-
ги!— Тимофія Гузя уся ця історія надзвичайно тішила. Він цілими днями тільки про неї й говорив.
З легкої руки Тимофія Гузя усе село стало називати Бойкову сестру "місіс Гапка".
Приїзду її чекали з нетерпінням. І от нарешті...
— Ідуть! їдуть! їдуть! — несамовито закричав Циганів батько, тоді ще замурзаний шестикласник Павлушка, який сидів з самісінького ранку на верховітті здоровенного дуба, що ріс край дороги, біля Бойкових воріт.
Під'їхала довга, з відкритим верхом інтуристівська машина, і, крім місіс Гапки, чорнявої, худорлявої, зовсім не схожої на Петра Васильовича літньої жінки, вийшли ще якийсь іноземного вигляду товстун і стрункий широкоплечий молодик у сірому костюмі і сліпучо-білій сорочці з яскравим галстуком.
Вийшовши з машини, місіс Гапка якусь хвилю розгублено нишпорила очима, озираючи досить чималенький гурт, що скупчився біля Бойкових воріт, аж поки Петро Васильович сам перший не ступив до неї крок, щоб, чого доброго, сестра не переплутала і не кинулася обіймати сусіда Павлентія Кандибу або ж секретаря сільради Любомира Цимбалюка.