Чудеса в Гарбузянах
Шрифт:
Але дармоїда вже неможливо було зупинити:
— О! Пані!.. Я полюбив вас з дертого погляду!.. Я бачу — пані нещаслива з своїм приятелем... Я чесний чоловік. Я оженюсь на пані... Я художник... Мені не потрібні гроші...
— Та най пан забирається звідси геть! Прецінь, почують родичі... Що пан собі дозволяє! — обурено зашепотіла Гапка, але замість того, щоб вернутися в хату, чомусь потяглася у садок до городу.
— О! Пані! Пані така файна... така пре... прекраснуйонца! Шкандибаючи, на відстані за Гапкою по садку й по городу і бурмочучи свої палкі визнання,
— Вай! — підкинувся на розкладушці містер Фішер і верескливо загаласував по-англійському.
З хати повискакували Бойко й Олексієнко. На всьому кутку безладно завалували собаки.
Як витягали з ями безталанного Гузя, як він марно намагався довести, що й гадки не мав таємно уночі викопувати скарб, як, не ймучи йому віри, містер Фішер згарячу копнув його ногою, а той відчайдушно заверещав: "Дивіться! Класовий ворог, капіталіст б'ється! Тримайте мене, бо я зараз учиню міжнародний скандал!"—про це гарбузянські старожили любили розповідати з мальовничими подробицями, яких щороку ставало дедалі більше.
Отака-то була вікопомна ніч.
А вранці, коли копачі знову взялися до справи, приїхав дід Коцюба (він три дні був у Києві в родичів).
— Овва! Що це, Петре, в тебе таке робиться? Атомне бомбосховище копаєте, чи що? — здивовано спитав він.
— Та...— почухав потилицю Петро Васильович.— Скарб шукаємо. Діда Стефана... Виявляється...
— Ясно! — перебив його дід Коцюба й рішуче махнув рукою.— Закидайте яму! Нема там нічого. Викопали давно, ще у війну.
— Як?! Хто?!
— Матка боска!..— розпачливо притисла руки до грудей Гапка.
— Батько твій, друзяка мій Василь...— Дід Коцюба зітхнув.— У сорок четвертому влітку приїхали ми з ним після поранення на поправку в село. І тут саме й відшукав його лист з Америки, в якому написано було про той скарб. Ти саме у Германії тоді був — звідки міг про це знати. А ми з батьком знову на фронт. Так він і загинув, не побачившися з тобою...
— А ви... чого ж ви мені нічого не розказали? Чого? — вигукнув Петро Васильович.
— Не хотів він, щоб ти знав...— зітхнув дід Коцюба.— Соромно йому було за свого батька. Душу йому пекли ті гроші. Всі до копієчки віддав державі — для фронту. І просив, щоб нікому... Не хотів він, щоб ти навіть знав, що є в тебе в Америці дід.
— То що, дід Стефан забув про той свій лист, чи що? Не розумію.
— Може, тому, що батько не хотів писати дідові, а просив, щоб одіслали того листа назад, в Америку, і написали, що село було партизанське й жителів фашисти розстріляли. Дід, мабуть, вирішив, що й батька твого вбито і нікого нема живого.
— І не боявся дід, що хтось інший прочитає листа й викопає скарб?
— А в тому листі так хитро було написано, що тільки батько міг розшифрувати, де закопано. "Десять кроків на захід від того, синку, місця, де ти колись на мене плюнув, а я тобі зуба переднього вибив". Отакий орієнтир! Щоб ніхто, крім Василя, не розшолопав.
— А чого дід взагалі листа прислав?
— Та захворів, сердега, боявся, що не встане. Думав одкупитися від кирпатої свашки. А тоді вичуняв.
Занепокоєний містер Фішер щось заджерґотав до Гапки. Вона не відповіла, навіть бровою не повела в його бік. Закам'яніла, втупивши очі в землю.
— Батько спершу не хотів і відкопувати. А я кажу: "То гроші нормальні, чого ти, то народні гроші... Де Стефан їх узяв? У народу наторгував. І виходить, так, наче предки наші, що несли у шинок своє горе, тепер, у скрутну годину, помагають нам. Ворога помагають вибити, село наше з руїн підняти..." Отакечки! '
— Прецінь, нема скарбу...— тихо вимовила нарешті Гапка.— Нема... нема... Йой! Що ж тепер?! Що?
— Вибачай, сестро! Сама бачиш, сама чула, як воно вийшло. Я тут не винен.
— Я виджу, виджу... Ніхто не винен... Певно! Тоті гроші, нагендльовані від села, правдиво повернулися до села. То є, мабуть, справедливо. Так... Але... що ж я маю робити? — В голосі її бринів відчай.
Містер Фішер знову роздратовано заджерґотав, розмахуючи руками.
— Що таке? Чого це він? — здивовано спитав Олексіенко в Гапки.— Каже, що той скарб його. Але ж заповіт на ваше ім'я.
— То є правда! Його! — Гапка скрушно похитала головою.— Прецінь, таку підписала угоду, контракт: дев'яносто відсотків йому і лише десять мені. А що я мала робити? Що?! Хіба я могла сама дістатися сюди? Могла? Як, прецінь, два роки я ніде не працюю. Но... Ви знаєте, що то є таке в Америці два роки без роботи? Два роки!
— Ой лишенько! — сплеснула руками Катерина Семенівна.
— Як ото Юлько кинув мене, знайшов собі багату вдовицю, і опинилась я натурально на вулиці, найнялася в ресторацію мити посуд. А два роки тому через того фацета,— вона кивнула на Фішера,— най би його шляк трафив!.. Я, видиш, розбила йому гіпсову фігурку. Поставив її на підлозі, а я йшла з повною тацею посуду, не бачила, перечепилася і... У вісімсот доларів оцінив. Стара паршива фігурка якоїсь голої кралі. А то, видиш, антикваріат. Де б то я взяла такі гроші? Тільки й мала, що дідів заповіт. Та й той трохи не викинула — не брала його всерйоз. А він,— знову кивнула на Фішера,— враз загорівся. Казав, що один емігрант з Росії торік їздив і одержав спадок. Ну і написав контракт... І на дорогу позичку документом оформив — тисячу двісті. Не по скарб, видіте, їхала... Запродала той скарб. Щоб хоч день прожити на рідній землі... на Україні. Тепер можна й до цюпи...
Петро Васильович з болем дивився на сестру. В очах його були сльози.
— Стій, Гапо, стій!— вигукнула враз Катерина Семенівна.— Не плач! Оддамо тому американцю його катові гроші, хай лусне! Чортова робота!
— Авжеж! Авжеж!—підхопила Люба.
— Но, то як? Як оддамо?! Прецінь, де я візьму такі гроші? Дві тисячі доларів! Ви знаєте, що то є таке?!
— Подумаєш, дві тисячі!—вигукнула Катерина Семенівна.
— То як?— розгублено подивилася на брата Гапка.
— А отак...— рішуче мовила Катерина Семенівна.— Зараз поїдемо, візьмемо і оддамо. Біжи, Петю, діставай книжку... А чергу на машину Кандибам оддамо.