Цифрова Фортеця

Браун Ден

Стретмор стишив голос, намагаючись заспокоїти колегу:

– Я б не називав цього типа волоцюгою.

Та Сюзанна його не чула. І наполегливо шукала якихось інших пояснень: глюк, вірус – та будь-що завгодно, але тільки не код, який неможливо зламати.

Стретмор кинув на неї суворий погляд.

– Цей алгоритм написав один із найвидатніших інтелектуалів-шифрувальників усіх часів.

Та ці слова лише посилили Сюзаннин скептицизм: найвидатніші інтелектуали-шифрувальники усіх часів працювали тут, у її відділі, і вона просто не могла б не прочути про такий алгоритм.

– І хто ж це? – вимогливо спитала вона.

– Думаю,

ви самі зможете здогадатися, – відповів Стретмор. – Один із тих, хто не в захваті від нашого агентства.

– Нічого не скажеш, точна підказка! – відрізала Сюзанна.

– Він працював над проектом «Транскод». Але порушив правила. Його вчинок мало не призвів до хаосу в розвідувальній галузі. Тому мені довелося депортувати його.

Вираз здивування й нерозуміння протримався на Сюзанниному обличчі лише мить. А потім вона сполотніла.

– Господи милосердний…

Стретмор кивнув.

– Він цілий рік вихвалявся, що працює над створенням алгоритму, невразливого для комп’ютерів, на яких застосовують метод брутального тиску.

– А-а-але ж, – затнулася Сюзанна. – Я гадала, що він блефує. Невже він і справді його створив?

– Так. Створив ідеальний незламний генератор кодів.

Жінка замовкла, а за хвилину спробувала висловити здогад:

– Але ж… але ж це означає…

Стретмор поглянув їй прямо у вічі.

– Так. Енсей Танкадо перетворив наш «Транскод» на купу застарілого мотлоху.

Розділ 6

Хоча Енсей Танкадо народився вже після Другої світової війни, він ретельно вивчав усе з нею пов’язане, особливо її кульмінаційний момент – атомний вибух, у вогні якого загинули сто тисяч його співвітчизників.

Хіросіма, 8:15 ранку, 6 серпня 1945 року: підступний акт народовбивства. Бездумна й марна демонстрація сили країною, яка вже виграла війну. Усе це Танкадо усвідомив і почасти упокорився. Але він не зміг прийняти і зрозуміти одного: атомна бомба позбавила його можливості побачити рідну матір. Вона померла, коли народжувала його. Її смерть стала результатом ускладнень, спричинених радіоактивним опроміненням, якого вона зазнала за багато років до пологів.

1945 року, ще до народження Енсея, його матір, як і багато її подруг, подалася до Хіросіми, щоб працювати добровольцем в опіковому центрі. Там вона і стала однією з «хібакуся» – опромінених людей. Дев’ятнадцять років по тому, у віці тридцяти шести років вона лежала в пологовій палаті з внутрішньою кровотечею й знала, що невдовзі помре. Тільки не знала вона, що смерть позбавить її мук, бо її дитя мало народитися калікою.

Батько Енсея так і не побачив свого сина. Очманілий від втрати дружини й засоромлений народженням калічки, якому, за словами медсестер, навряд чи судилося пережити хоча б одну ніч, він утік зі шпиталю й більше не повернувся. І Енсей Танкадо потрапив до прийомних батьків.

Щоночі Танкадо вдивлявся у свої покручені пальці, що тримали ляльку-талісман Дарума, і мріяв про помсту. Він клявся, що помститься країні, яка вкрала в нього матір і так присоромила його батька, що той покинув його. Він не знав, що невдовзі його вестиме сама доля.

Коли Енсею йшов дванадцятий рік, його прийомним батькам зателефонували з компанії-виробника комп’ютерів і спитали згоди, щоб їхній прийомний син став членом групи, яка візьме участь у випробуванні нової клавіатури,

спеціально розробленої для дітей із вадами розвитку. І його родина погодилася.

Хоча Енсей Танкадо ніколи в житті не бачив комп’ютера, він, здавалося, інтуїтивно знав, як ним користуватися. І комп’ютер відкрив йому світи, про існування яких він навіть не здогадувався. Невдовзі комп’ютер став сенсом усього його життя. Енсей дорослішав, почав сам давати уроки, заробляв гроші і зрештою здобув стипендію для навчання в університеті Дошиша. Невдовзі Енсея Танкадо вже знали в Токіо як «фугуся кісай» – геніального каліку.

Згодом Танкадо прочитав про Перл-Харбор і воєнні злочини, скоєні японцями. Його ненависть до Америки поволі вщухла. Він став ревним буддистом і забув про свою дитячу клятву помсти, бо прощення було єдиним шляхом до просвітлення.

Коли Енсею Танкадо виповнилося двадцять, він уже став таким собі неприлюдним кумиром програмістів. Компанія IBM запропонувала йому робочу візу й посаду в Техасі. Танкадо вхопився за цей шанс. А три роки по тому він пішов з IBM, перебрався до Нью-Йорка і взявся сам створювати власні програми. Він був на передньому краї нової тенденції – шифрування відкритим ключем. Писав алгоритми й заробляв на цьому шалені гроші.

Як і більшість провідних авторів шифрувальних алгоритмів, Танкадо став об’єктом залицянь із боку АНБ. То була іронія долі: у нього з’явилася можливість працювати в серці уряду країни, якій він колись заприсягнувся помститися. І він вирішив піти на співбесіду. Після зустрічі з командиром Стретмором у нього зникли останні сумніви. Вони відверто поговорили про минуле Танкадо, про ненависть, яку він потенційно міг відчувати до Сполучених Штатів, а також про його плани на майбутнє. Танкадо пройшов тест на детекторі брехні, а потім упродовж п’яти тижнів – найприскіпливіші психологічні тести. Й успішно впорався з усіма. Його ненависть змінилася відданістю Будді. І через чотири місяці Енсей Танкадо став до роботи в шифрувальному відділі Агентства національної безпеки.

Попри велику зарплату, Енсей Танкадо їздив на роботу на старому мопеді, брав із собою пакунок із їжею і їв просто за робочим столом в обід, замість ходити з колегами до буфету, щоб поласувати баликом та супом вішісуаз. Колеги боготворили його. Він був надзвичайно талановитий – талановитішого програміста вони не зустрічали. Енсей Танкадо був добрий та чесний, спокійний та бездоганно моральний. Моральна цілісність мала для нього першочергове значення. І саме тому його звільнення з АНБ та подальша депортація з країни стали для всіх справжнім шоком.

Танкадо, як і решта персоналу шифрувального відділу, працював над проектом «Транскод» з упевненістю в тому, що в разі успішного завершення робіт АНБ використовуватиме суперкомп’ютер для дешифрування електронних повідомлень лише у випадках, заздалегідь санкціонованих міністерством юстиції. Використання агентством нової машини мало регулюватися в такий самий спосіб, як й у випадку з ФБР, якому для встановлення підслухувальної апаратури був потрібен ордер федерального суду. «Транскод» мав передбачати таке програмування розшифровки, яке потребувало паролів, умовно депонованих у третьої особи центральним банком або міністерством юстиції. Це мало завадити АНБ стежити без будь-якої санкції за особистим спілкуванням законослухняних громадян в усьому світі.