Діаманти Ківі-Ківі
Шрифт:
— Вождь лунда? — глузливо примруживши око, глянув Тіль на агента Де Беерс. — Лунда, що бояться лісу, як чуми, яких ні за які гроші і обіцянки не зігнати з високогірних луків? Може, цей вождь хоче бути королем боліт, щоб саджати там кавуни?
— Так стверджує комісар округи. Він зараз приведе вождя сюди.
— Помираю від цікавості. Ей, Баантумічо! — Тіль підкликав мічолунгі і щось довго говорив йому мовою його племені. Потім задоволено кивнув головою і знову повернувся до Беніссона. — Мій бой дуже добре володіє мовою лунда. Він перекладатиме одночасно
Вождь лунда вже чекав у сусідній кімнаті. Як тільки його відрекомендували, він щось монотонно заговорив, жваво жестикулюючи і гримасуючи. Баантумічо напружено вслухався, а перекладач тим часом, затинаючись, повільно перекладав скарги і нарікання вождя. Тіль щось записував. Беніссон нервово перегортав урядовий акт, який подав йому комісар.
Вождь був уже старою людиною, а може, його зістарило так постійне куріння гашишу, яким аж несло від нього. Свою промову він закінчив клятвою:
— Тільки це, саме це — свята правда Буками! І тут Баантумічо голосно зареготав.
— Так оце лунда? Оцей заїка — справжній лунда? А чому ж на його брехливій морді знаки племені лобеле? — І Баантумічо напустився на бідолашного переляканого негра.
Тут і перекладач усміхнувся.
— Пане високий комісар! — ледве вимовив він, давлячись сміхом. — Букама зовсім не лунда, як казав. Він — лобеле, живе далеко на півдні і ніколи навіть не чув про Ківі-Ківі. Він каже, що погодився зіграти роль лунда за п'ятдесят трубок гашишу.
— Женіть в шию цього брехуна! — аж застогнав від злості Беніссон. — Такому шахраю треба дать півсотні ударів шамбоком!
— Що з нього візьмеш? — обізвався Тіль, знизуючи плечима. — Облиште наркомана! Але того, хто втягнув його в цей підлий обман, не завадило б охрестити бичем якусь сотню разів, містер Беніссон! І я це зроблю, коли спіймаю його. Не врятує й біла шкіра!
Перед заходом сонця Брюггенсен зі своїми людьми повернувся на моторку, хоча військові і цивільні власті бенкетували до глибокої ночі. Там лишився тільки Жан Янзен. Він вдавав з себе зовсім нетямущого геолога і викликав загальний регіт і глузування.
— І власті і компанія Де Беерс — одна зграя, — сказав Янзен, повернувшись на катер опівночі. — Як вони мене поїли, щоб я розбазікав їм усе! Але я розповідав тільки про підземний рух магми, який і досі відбувається в Гондванії. Ну, й баранячі очі були в того панства! Але наскільки я зрозумів, пане Тіль, вони хочуть привласнити собі все, що належить вам. Будемо ж пильними, друзі. Чорні солдати співають у своїй пісні «Важкий шлях у Ківі-Ківі. Сотня йде туди, а повертається один!..» Так переклав мені Абдул бен Аслак чи, може, навпаки, — Аслак бен Абдул. Він просив передати, що все гаразд!
— В такому разі завтра на світанку ми вирушаємо далі! — прийняв рішення Брюггенсен. — Беніссон знає, скільки нам ще пливти. Чи всі наші люди на борту?
— Нема Гітшімокера, — так Баантумічо назвав асистента Массіньї, якого лікар узяв собі на допомогу.
— Зіура Йоргаса? — спитав лікар. — Ненадійний хлопець. У мене мало плазмохіну, і він мав принести кілька коробок з ампулами. Я послав його ще вдень. Певно, знову зустрів якусь темношкіру мімі.
— Я бачив його ввечері у Беніссона! — сказав Баантумічо. — Вони обмінювалися якимись коробками. В них було щось таке біле, як у пана лікаря в чемодані, Йоргас віддав свої, а взяв інші.
— Любий Массіньї, ви знаєте, що означає «Гітшімокер» мовою банту? — спитав Брюггенсен. — «Страшенно підозрілий». Стежте за ним! Мене не так лякають жахи Ківі-Ківі, як зрада!
Лікар ліг на своїй койці і засмикнув над нею москітну сітку. З-за тонкої тканини долинув приглушений голос:
— Ото здивується Гітшімокер!
Десь о п'ятій годині ранку, — було ще так темно, хоч око виколи, — над моторкою Тіля пролунав сигнал побудки.
Коли подали паруючу каву, зарожевів чарівний світанок. Яскраві зорі враз потьмяніли, чорне небо позеленіло, а з сходу на весь небокрай повільно розлилося золоте сяйво… І враз з туману над стінами Порт-Франкі вирнув криваво-червоний диск сонця.
Зустрічаючи новий день, залементували в. джунглях мавпи, зняли різноголосий щебет і крик пернаті мешканці Кассаї. Десь далеко, здавалось, затрубили слони. Але Ельза Вандермолен пояснила новачкам:
— Це ранкова молитва бегемотів.
Та наступної миті ранковий концерт заглушило торохтіння моторів. З човна Беніссона виглянули здивовані обличчя. Брюггенсен крикнув у мегафон:
— Від'їжджаємо до стоянки сафарі. Не гаючись рушайте за нами!
Перед носом моторки вирувала і пінилася вода. Натужно оберталися гвинти. Вище Порт-Франкі на Кассаї починалася бистрінь. Рухатися по каламутній річці було дуже небезпечно, особливо в засушливий період.
На носі моторки з довгими баграми в руках стояли чотири літні досвідчені лоцмани, на яких були тільки набедрені пов'язки. Лоцмани відштовхували стовбури дерев, що плавали у воді, і шматки дерну, вимірювали глибину фарватеру і співуче вигукували рульовому свої вказівки: «Повертай на руку з кинджалом… Тепер — на руку, що хапає!» Це означало праворуч, бо правою рукою тримають кинджал, і ліворуч, бо лівою хапають ворога за горло.
Негри були з племені ієллала, що жило в тих місцях, де ріка, розбиваючись на тисячі водопадів, мчить пінисті води в океан. Ієллала славились як чудові лоцмани, знавці грізних порогів ріки.
Раптом на носі заметушилися. Лоцмани порадилися між собою, потім про щось спитали Баантумічо, і той кивнув їм на знак згоди. В ту ж мить важкий спис, вміло прив'язаний до каната з ліани, полетів над темною водою. За ним — ще один, згодом ще, і тріумфуючий крик ієллала понісся над рікою, заглушивши рев пораненого бегемота, що з надмірної цікавості висунув було з води сво, ю величезну голову.
— Добра їжа для сафарі, — сповістив Баантумічо білим членам експедиції, що сиділи під тентом на кормі. — Вантаж не уповільнить хід човна. Ієллала знають, як його припасувати!