Діаманти Ківі-Ківі
Шрифт:
Ельза Вандермолен, яка багато чого знала про тропіки, тікала так, мов хотіла поставити новий рекорд з бігу. За нею щодуху мчав Брюггенсен, хоча після хвороби його все ще мучила задишка. Він з ходу плигнув у смердючу болотну річечку, яка протікала недалеко від табору.
Массіньї теж показав, що вміє добре бігати. Він досяг чорного заболоченого берега водночас з Баантумічо. Не роздумуючи, лікар і собі кинувся у воду.
— Я прихопив чемоданчик і похідну аптечку, — хекаючи сказав він. — Вона он там, між очеретом. Три чорні шершні можуть звалити
— З вогню та в полум'я, — кашляючи озвався Брюггенсен, — над нами шершні, а під нами личинки більгарціозів. У Ківі-Ківі можна вибрати хворобу на свій смак. Яку оберемо ми?
Почали підбігати й інші втікачі. Чорні шершні кружляли над ними грозовою хмарою. Від їхнього дзижчання аж бриніло повітря.
— У воду! — кричала Ельза. — Бризкайте на них! Ці чорні дияволи, не люблять води!
Та шершні не боялися води, і за якусь мить голови і білих, і негрів зникли під водою. Комахи з гострими, як голки, жалами атакували втікачів цілою армією. Під навалою розлючених ескадронів люди протягом двох годин то пірнали, то виринали… Температура води була нижча за температуру людського тіла. Шкіра у негрів посіріла від холоду, а обличчя білих стали загрозливо сині. Наважившись, лікар раптом вискочив з води, схопив чемоданчик і, вбігши назад у річку, розкрив його.
— Якщо на комах побризкати шпраєм, вони напевне втечуть, бо нерви у них містяться зверху, під самою шкірою. Спробуєш, Баантумічо?
— Гаразд, пане! — Негр добре натерся вонючим мулом і сильним струменем бризків двічі обдав войовничих комах.
Шершні, яких заслужено називають осами-розбійниками, безладно заметушилися, немов втратили здатність орієнтуватися, злетіли вгору майже до верхівок дерев і тут же, неживі, посипалися на замулений берег.
— Вперед, Баантумічо! — підбадьорив негра лікар. — У таборі ще є пляшка шпраю. Збігай туди! Тільки обережно. А втім, зачекай, і я з тобою!
Сонце вже сідало, коли, тремтячи від холоду, втікачі повернулися в табір. Вони згребли шершнів у палаюче вогнище, біля якого, задоволено всміхаючись, стояли Баантумічо і лікар Массіньї. Ельза Вандермолен запевняла, що тепер навіть найлютіші шершні поводитимуться з ними миролюбно.
Самуель Беніссон, намагаючись губкою стерти з себе бруд після примусового купання, спитав:
— А хіба є ще лютіші?
— Аякже, звичайно! Це ж чорні! Коли б напали сталево-сині, ви так дешево не відбулися б.
У вогнищі потріскували очерет та личинки шершнів. Массіньї, як завжди, робив Ельзі профілактичні процедури проти слимаків-п'явок і малярії.
Ополудні наступного дня передові загони експедиції вибралися з задушливих джунглів на невисокий піщаний пагорок, і перед ними, відкрилося безкрає море очерету, що хвилювався від подиху вітру. Поміж цупкими стеблами поблискувала густа болотяна твань. Слонова трава і папірус досягали п'яти метрів висоти, а між ними росли різні водорості, про які навряд чи знають європейські ботаніки.
— І нам доведеться пробиратися через це болото? — жахнувся Самуель Беніссон. —
— Нарешті, ви зрозуміли, що без мене вам не пройти, — засміявся Брюггенсен. — Обережно, Мак-Барклей! Ви збираєтесь наступити не на стовбур. Це десятиметровий крокодил. Погляньте-но, як він стежить за вами. А що коли б ви поставили ногу йому на морду? Тут дуже легко попасти до прабатьків, навіть не бажаючи цього. Ківі-Ківі — гірше за пекло, якщо не знати законів цієї країни.
Минув день, і експедиція вже не брела зарослями слонової трави, тростини та папірусу, що суцільним лісом стояли на бездонних болотах, а йшла по кам'янистому підвищенню, вкритому чагарниками. Та коли сонце почало схилятися до обрію, мандрівники знову заглибилися у високу, в два людських зрости, густу траву — справжні слонові луки. Прорубувати шлях тут було легко, але гострі колючки зрізаної трави до крові пробивали навіть зашкарублі підошви носильників, а зловонні випарування болота і нестача кисню утруднуювали дихання. Люди задихалися. Незабаром на піщаній обмілині мандрівники знайшли місце для табору; легкий вітрець повівав тут вечірньою прохолодою і відганяв мільйони москітів назад у болотні хащі.
— О, — стогнав Тіль Брюггенсен, — піт і москіти — найбільше лихо в тропіках! Баантумічо, принеси води з болота і облий мене!
— Болотною водою із сотнями личинок більгарціозів? І коли ви тільки станете розсудливішим, Брюггенсен? — обурювався Массіньї.
— А навіщо розсудливість у цьому нерозумному світі? — В Тіля знову гарячково блищали очі. — Лікарю, введіть мені побільше плазмохіну, здається, так називається та погань? Незабаром ми дістанемося до місця, а там трохи згодом повернемося на батьківщину або хоча б у Леокін. Прокляття! Я не маю права зараз хворіти. Треба будь-що подолати решту шляху!
Лікар дістав з алюмінієвого чемоданчика картонну коробку, за всіма правилами обклеєну контролями, розпечатав її, вийняв ампулу, надломив і встромив шприц у жовтувату рідину. Раптом він, мов кролик, почав принюхуватися, потім випустив з голки кілька крапель рідини і підкликав Йоргаса.
— У тебе вчора була підвищена температура. Давай для профілактики негайно введемо плазмохін, а через годину дозу атебріну…
Асистент як ужалений відскочив од лікаря.
— Пане лікар, я зовсім здоровий! Не треба шприц, не треба плазмохін! — голос його тремтів.
— Це потрібно! — наказав лікар. — Невже ти хочеш, щоб тебе поховали отут у болоті? Баантумічо!
Лікар ще не доказав, а мічолунгі вже схопив дужими руками кволого мулата. Той виривався, благаючи:
— Не коліть, пане лікар! Це помилка, там не плазмохін!
— Ага, он як! Я це вже й сам зрозумів по запаху, негіднику! Що в ампулах? Кажи!
— Не знаю, я обміняв коробки, як наказав великий пан…
Тут зрадникові пощастило вислизнути з рук Баантумічо. Він метнувся вниз з пагорка і зник у гущині папірусу. Баантумічо кинувся було за ним, однак Массіньї зупинив його.