Діаманти Ківі-Ківі
Шрифт:
— Пане, тут ідеться про мільйони! — кричав Беніссон,
— Становище не таке вже загрозливе, — лейтенант повернувся до чорних солдат. — Спокійно! Як тільки за протокою блисне різак, карабіни — на плече!
Тим часом Жан Янзен вибив дно в трьох барилах з ромом і у великій бочці з вином.
— Якщо ці божевільні допадуться до спиртного, то недалеко й до різні.
Він постукав пістолетом по залізяці: це був сигнал до збору загону самооборони. В трактир прийшли двадцять чоловіків. Інших, видно, теж охопила алмазна гарячка.
Раптом до хатинки ввірвалося ревіння голосів:
— На аеродром! Алмази під стартовою, доріжкою.
Лейтенант вишикував солдат біля аеродрому.
— Хто торкнеться аеродрому — стріляти! — наказав він.
Дістатися до аеродрому можна було лише по вузькій смузі землі. Та тільки-но люди добралися до протоки, як над їхніми головами засвистіли кулі. Всі зрозуміли: тут не жартуватимуть. Юрба повернула назад до табору. Хіба там нема випивки, їжі і привабливих жінок? Перед трактиром Ельзи Вандермолен теж стояли поліцейські з пістолетами і білі чоловіки зі зброєю в руках. Юрба відсахнулась. Геть звідси, далі від протоки, до інших трактирів!
— Завтра знайдемо сотні дві трупів! — простогнав комісар поліції. — Чуєте, який галас? Чому не присилають підкріплення!
Починався період дощів. Десь о четвертій годині дня над Ківі-Ківі пронеслася перша тропічна гроза. Протягом години раз у раз спалахувала блискавка і періщила така злива, що на кожний квадратний метр дісталося не менше тисячі літрів води.
Жан Янзен стежив, як протока перетворюється в гримучу бурхливу річку, і раптом почув гул моторів.
За хвилину двомоторний літак, зробивши над табором коло і похитавши крилами, пішов на посадку. Жан Янзен надів навушники, прислухався і здивовано звів брови.
— Панове, — вигукнув він, — не вірю своїм вухам: прилетів Тіль Брюггенсен!
— Сам чи труп? — роздратовано кинув Беніссон. — Це неможливо! Я ж знаю…
Він раптом замовк, ніби йому хто дав ляпаса. Жан Янзен, клацнувши курком, зарядив пістолет.
— Готово! — зло кинув він. — Не забувайте про це, Беніссон! Я йду на аеродром. Тут щось криється… Ну, та ми наведемо порядок!
— Несіть Тіля сюди! — вслід йому метушливо гукнув шеф-агент Де Беерс. — Мені приємно зустрітися тут з давнім другом…
Здавалося, Беніссон злякався свого крику і не додав більше нічого. Клієнти трактиру Ельзи уважно дивилися на нього.
Жан повернувся нескоро. Наставивши дуло пістолета, він спитав Самуеля Беніссона:
— Як уповноважений Тіля Брюггенсена питаю вас при свідках: навіщо ви примусили летіти сюди хворого? Хто задумав цей підступний хід, містер Беніссон? Якщо ви, то раджу вам: стережіться крокодилів!
— Що вам треба від мене? — виправдувався агент. — Кінець кінцем, я тільки службовець компанії Де Беерс. Що робить правління…
— Ходімо зі мною. Тіль Брюггенсен лежить, він не може ступити жодного кроку. Обміркуйте добре, яку консультацію ви хотіли б дістати від нього.
За стінами хатинки над зарослями оповитого москітами папірусу стояв нестихаючий дикий гамір очманілого різноплемінного люду. Лунко ляскали постріли. Беніссон міцно тримався за очеретяну стойку.
— Це самогубство — вони мене розтерзають, — бурмотів він. — Ці божевільні так ревуть!
— Чорти вже чекають на жирну печеню, — поглузував хтось з присутніх. — Ходімо, містер Беніссон! Ми проведемо вас!
Сонце схилилося до самого обрію. Чорна вода, яку нагнало сюди з далеких боліт, з ревом, пінячись, рвалася через протоку. По той бік її стояли робітники й інженери-і щось кричали, розмахуючи шоломами та лопатами, але за шумом води нічого не можна було розібрати.
— Ось чому Тіль тут! — крикнув Беніссон у вухо Жану Янзену, коли вони трохи відійшли од протоки. — Він умовчав, що копальню затоплює.
— Ви хочете сказати, що він умовчав і про період дощів? — кепкував картограф Вернон. — Боюсь, з цього потопу нам не вибратися. Тримайтеся понад очеретом! Тут утопленики — вигляд у них не дуже привабливий.
Нарешті вони підійшли до літака, де на кількох гумових подушках лежав Тіль Брюггенсен. Біля нього були Массіньї і Баантумічо.
Побачивши в отворі люка голову. Беніссона, Тіль посміхнувся, хоч гримасу цю трудно було назвати посмішкою. Взявши олівець і блокнот, фламандець хрипко сказав:
— Контрагент згідно з договором прибув у Ківі-Ківі. Я не хочу бути ошуканий і готовий дати потрібні технічні поради, наскільки це в моїх можливостях. Я готовий навіть керувати розробками протягом-двох тижнів. А зараз підпишіть протокол у присутності свідків про моє прибуття в Ківі-Ківі.
— Підписуйте чесно! — попросив Массіньї. — А тепер дозвольте йому заснути… Так, морфін уже не діє. Цікаво, що там гуркоче за зарослями?
Поліцейський здригнувся і наставив карабін.
— Якщо нас і далі так поливатиме, то, запевняю, через тиждень аеродром Сабени затопить! — сказав поліцейський.
— У вас надто чорні фарби, друже! Брюггенсен висидів тут весь сезон дощів. Коли хочете знати мою думку, то це слушний момент, щоб видворити звідси отих хворих на алмазну гарячку. Як? Це вже справа властей! — кинув лікар.
— У властей руки короткі, — буркнув поліцейський. — Поговоріть ви про це з головним комісаром Хіггенсом. Може, він порозумнішав і не вимагатиме тепер податків. Власті! Красиве слово! Тут цілковите беззаконня, анархія.
На ранок вода трохи спала, але перебрести через протоку все ще було неможливо. Беніссона повідомили, що найближчими днями прибувають перші бурові машини і цемент, а з ними — і поліцейське підкріплення.
На величезній території табору шукачів алмазів, здавалося, запанував спокій. Однак ні поліція, ні конголезькі солдати не наважувалися показатися там. Вони охороняли копальні Беніссона, аеродром і трактир Ельзи Вандермолен, забороняючи будь-кому підходити до цих місць.