Діти капітана Гранта
Шрифт:
Ці думки тільки поглиблювали відчай. Тепер до погроз жінок на адресу бранців додалися прокляття чоловіків. На зміну крикам могло прийти насильство.
Каї-Куму, очевидно із побоювань, що не зможе втримати натовп, наказав відвести бранців у святилище, що стояло на іншому кінці па, на майданчику, що завершувався страшним проваллям.
Святилище розташовувалось у хижі на самісінькому краю скелі заввишки 100 футів. У цій священній будівлі туземні жерці, арікі, навчали новозеландців релігії. Тут зберігалась вишукана священна їжа, яку в особі жерців поглинав бог Мауї-Ранга-Рангі.
Тимчасово
– Тримайся, моя люба Гелено, небо змилується над нами.
Щойно за бранцями зачинили двері, Роберт миттю видерся Вільсонові на плечі й примудрився просунути голову в щілину між дахом і стіною, на якій висіли амулети. Звідси він міг бачити все, як на долоні, аж до хижі Каї-Куму.
– Вони зібралися довкола вождя, – прошепотів хлопчик. – розмахують руками… завивають… Каї-Куму бере слово…
Роберт кілька хвилин помовчав і продовжив:
– Каї-Куму щось говорить… Дикуни заспокоюються… Вони послухались його…
– Можливо, захищаючи нас, вождь має свою мету, – зауважив майор. – Він прагне обміняти нас на вождів свого племені, та чи згодяться його воїни на такий обмін?
– Так, – продовжив хлопчик, – вони підкорилися йому… Розходяться… Одні йдуть до своїх хиж… інші полишають фортецю…
– Справді? – вигукнув майор.
– Так, містере Мак-Наббс, – відповів Роберт, – з Каї-Куму залишилися тільки воїни, що були в пірозі… Ой! Один із них прямує до нас!
– Злазь, Роберте! – наказав Гленарван.
У цю мить Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.
– Едуарде, – мовила вона твердим голосом, – ні я, ні Мері Грант не повинні живими потрапити до рук дикунів!
По цих словах вона простягнула чоловікові заряджений револьвер. Гленарванові очі зблиснули радісним вогником.
– Зброя! – вигукнув він.
– Так! Маорійці не обшукували полонянок. Але ця зброя призначається не для них, а для нас.
– Сховайте зброю, Гленарване, – випалив Мак-Наббс, – ще не настав час.
Револьвер щез під одягом Едуарда.
Циновка, якою був завішений вхід до хижі, відгорнулася. Увійшов туземець і знаком запропонував пройти за ним.
Гленарван із товаришами, тримаючись один близько одного, перейшли майдан і зупинились перед Каї-Куму. Біля вождя стояли найкращі воїни його племені. Серед них був і маорієць, чия пірога приєдналася до Каї-Куму там, де Похайвена впадає у Ваїкато. Це був сорокарічний кремезний чоловік із понурим лютим обличчям. Його звали Кара-Тете, що новозеландською означає «Запальний». Його вишукане татуювання свідчило, що ця людина посідає не останнє місце в ієрархії маорійців, та й Каї-Куму виказував йому свою глибоку пошану. Однак, якщо пильніше придивитися до цих двох, то стане зрозуміло, що вожді є супротивниками. Майор також зауважив, що влада, якою наділений Кара-Тете, дратує Каї-Куму. Обидва вони були ватажками великих племен, що населяли береги Ваїкато, і обидва мали рівну владу. Та хоча Каї-Куму всміхався під час розмови, в його очах світилась глибока неприязнь.
Каї-Куму став допитувати Гленарвана.
– Ти англієць? – запитав він.
– Так, – без вагань відповів Гленарван, розуміючи, що ця національність полегшить обмін.
– А твої супутники? – продовжував Каї-Куму.
– Мої супутники такі ж англійці, як і я. Ми – мандрівники, що зазнали аварії. І якщо тобі цікаво знати, то додам: жоден із нас ніколи не брав участі у війні.
– Це не має значення! – грубо зауважив Кара-Тере. – Усі англійці – наші вороги. Твої співвітчизники захопили наш острів! Вони спалили наші поселення!
– Вони не мали так чинити, – серйозно мовив Гленарван. – Я кажу тобі це не тому, що перебуваю у тебе в полоні, я висловлюю свою думку.
– Слухай, – провадив Каї-Куму, – Тогонга, верховний жрець нашого бога Нуї-Атуа, потрапив у полон до твоїх братів – він бранець пакекас. Наш бог велить нам викупити його. Я б волів вирвати твоє серце і повісити твою голову та голови твоїх супутників на стовпах цієї огорожі, та Нуї-Атуа прорік своє слово!
По цих словах Каї-Куму, який досі тримав себе в руках, затрясся від гніву і його обличчя спотворилося з люті. Та він швидко опанував себе й провадив далі:
– Як ти гадаєш, чи погодяться англійці обміняти тебе на нашого Тогонга?
Гленарван відповів не одразу. Він мовчки пильно вдивлявся у вождеве обличчя.
– Не знаю, – нарешті відповів він.
– Відповідай, – наполягав Каї-Куму, – чи варте твоє життя нашого Тогонга?
– Ні, – відповів Гленарван, – я не вождь і не священнослужитель серед своїх.
Вражений такою відповіддю Паганель здивовано дивився на Гленарвана.
Каї-Куму, здавалось, також здивувався.
– То вони не згодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?
– Одного мене, мабуть, ні, а от усіх, може, й згодяться.
– У нас, маорійців, міняють голову на голову.
– У такому разі обміняй жерця на цих двох жінок, – запропонував Гленарван, вказуючи на леді Гелену й Мері Грант.
Гелена здригнулась, та майор стримав її.
– Ці дві жінки, – продовжив Гленарван, поштиво вклоняючись перед Геленою і Мері, – посідають високе становище у своїй країні.
Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Лиха посмішка перекосила його обличчя, але він одразу ж стримав її й відповів, намагаючись побороти лють.
– Ти гадаєш, Каї-Куму можна легко обманути, клятий європейцю? Чи ти вважаєш, що очі Каї-Куму не вміють читати людських сердець? – І, вказавши на Гелену, промовив: – Вона твоя жінка!
– Це моя жінка! – вигукнув Кара-Тете і, відштовхнувши полонених, поклав руку на плече Гелени. Від цього дотику бідолашна жінка стала біла як крейда.
– Едуарде! – лише спромоглася скрикнути нажахана жінка.
Гленарван мовчки підняв руку і вистрілив. Кара-Тете впав мертвий.
На постріл збіглися тубільці. За якусь мить у фортеці ніде було яблуку впасти. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. У Гленарвана вибили револьвера з рук.