Діти капітана Гранта
Шрифт:
– Він – мандрівник? – запитав Роберт Грант.
– Так, мій хлопчику, він член наукової експедиції, що здійснила навколосвітню подорож на австралійському фрегаті «Наварра» 1858 року.
– Месьє Паганелю, – не вгамовувався Роберт, оченята якого заблищали на саму згадку про географічні відкриття, – чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як Берк і Стюарт в Австралії?
– Так, їх навіть було кілька, мій хлопчику: доктор Гукер, професор Брізар, природодослідник Діффенбах і Юліус Гаст. Та попри те, що деякі з них поплатилися життям за свою жагу до пригод, вони не зажили такої слави, як дослідники Австралії й Африки.
– А ви знаєте їхню історію? – питав далі малий Грант.
– Аякже! Бачу, тобі дуже кортить дізнатися про них. Гаразд, я тобі розповім.
– Дякую вам, месьє Паганелю,
– Та й ми послухаємо, – долучилась до розмови леді Гелена. – Вже не вперше завдяки поганій погоді ми дізнаємося багато нового. Отже, месьє Паганелю, розповідайте.
– До ваших послуг, – відповів географ. – Та моя розповідь буде коротка. Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.
– А як їх звали? – запитала Мері Грант.
– Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов останки Берка. Про його загибель я вам уже розповідав на стоянці біля Вімерри. Віткомб і Говіт були керівниками цілком самостійних експедицій на острів Те-Вахі-Пунаму. Обидві експедиції на початку 1863 року вирушили з Крайстчерча з метою відкрити проходи в горах на півночі провінції Кентербері. Говіт, переваливши через гірське пасмо на північному краї провінції, розбив табір на березі озера Браннера. Віткомб же знайшов у долині Ракаїа прохід, що вів до східного схилу гори Тіндаль. З Віткомбом ішов Яків Лупер, який згодом опублікував у газеті «Літтльтон таймс» звіт про цю подорож і про катастрофу, якою вона завершилась. Якщо мені не зраджує пам’ять, то ці два дослідники 22 квітня 1863 року досягли льодовика, де бере початок річка Ракая. Вони зійшли на вершину гори і там розпочали пошук нового перевалу. Наступного дня Віткомб і Лупер, змучені важким підйомом і холодом, зробили привал під час сильного снігопаду на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Тиждень вони блукали в горах, спускалися в долини, але всюди їм шлях заступали прямовисні скелі. Часто вони не мали змоги розпалити вогонь, терпіли голод і холод, їм дошкуляли комахи. Щодня вони долали не більше трьох миль, але бували дні, коли мандрівники проходили не більше двохсот ярдів. Нарешті 29 квітня Віткомб і Лупер надибали маорійську хижу. У садку знайшлося кілька купок картоплі. Це була остання спільна трапеза двох друзів. Увечері вони добрели до морського берега поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау – повновода норовлива річка. Луперові вдалося знайти два маленьких дірявих човники. Він залатав їх, як міг, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся у воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних мук. Течія понесла сердегу до порогів. Перша хвиля занурила його у воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Тільки вночі непритомного Лупера викинуло на берег. Лише на світанку другого дня Лупер прийшов до тями. Він ледь доповз до струмка й побачив, що течія віднесла його на милю від місця переправи. Він пішов уздовж берега й невдовзі натрапив на Віткомба, що втопився у драговині. Лупер вирив яму й поховав свого товариша. Він мало не помер з голоду, та його, на щастя, знайшли якісь жалісливі маорійці (трапляються серед них і такі!). 4 травня він ді стався озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт. До речі, за шість тижнів Говіт, так само як і Віткомб, загинув у драговині. Сумна історія, чи не так?
– Так, – сказав Джон Манглс, – здається, ніби мандрівники зв’язані між собою якимись невидимими ланцюгами. І варто їм розірватися, як вони гинуть один по одному.
– Ви маєте рацію, друже Джон, – відповів Паганель, – я часто про це думав. От лише скажіть, через який закон солідарності Говіт загинув майже за тих самих обставин, що й Віткомб? Що тут скажеш?
Чарльтона Говіта запросив містер Вайд, начальник урядових робіт. Йому доручено було скласти проект дороги від рівнини Хурунуї до гирла річки Тарамакау. Говіт виїхав 1 січня 1863 року в супроводі п’яти чоловік. Він блискуче впорався з дорученням: була прокладена дорога завдовжки 40 миль, аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся в Крайстчерч і попри зиму просив дозволу продовжувати роботу. Містер Вайд погодився.
Говіт поновив необхідні запаси й повернувся до табору, аби перебути там зимову негоду. Саме тоді там з’явився Якоб Лупер. 27 червня Говіт із двома своїми людьми залишив табір. Вони перепливли озеро Браннера. Відтоді їх більше ніхто не бачив. Говіта та його супутників марно шукали протягом дев’яти тижнів. Можливо, ці бідолахи потонули в озері.
– А чому, наприклад, не припустили, що вони живі-живісінькі й нині мешкають у якомусь новозеландському племені? – спитала Гелена. – Адже їхніх тіл не знайшли.
– На жаль, їх і справді немає серед живих, – відповів Паганель, – бо відтоді минуло більше року, а вони досі не повернулись… – І географ пошепки додав: – А коли з Нової Зеландії не повертаються більше року, то це означає, що люди загинули.
Розділ IX. Тридцять миль на північ
Уранці 7 лютого Гленарван дав команду вирушати. Дощ ущух вночі. Сірі хмаринки, що затягли небо, не пропускали сонячних променів на висоті трьох миль од землі, що забезпечувало помірну температуру і було запорукою не надто виснажливої подорожі.
Паганель за мапою визначив відстань від мису Кахвіа до Окленда: вона становила вісімдесят миль, які можна було пройти за вісім днів, долаючи по десять миль щодня. Та замість іти уздовж звивистого узбережжя, географ вважав за краще заглибитися на тридцять миль до поселення Нгаруавахіа, де перетинаються дві річки – Ваїкато і Вайпа. Там пролягав «поштовий тракт», точніше, придатна для возів стежка, що перетинала майже весь острів – від Нейпіра біля затоки Хокса до Окленда. Цією дорогою можна було дістатися до Дрюрі, а там як слід відпочити в непоганому готелі, який настійно рекомендує природодослідник Гохштеттер. Розподіливши між собою їстівні запаси, мандрівники вирушили вздовж берега бухти Аотеа. Вони йшли, тримаючи напоготові заряджені карабіни, пильно вдивляючись у горбисті рівнини, що простиралися на схід.
Паганель раз по раз зазирав у мапу і з захопленням вихваляв її точність. Скількись часу маленький загін ішов по піску, що утворився зі скалок двостулкових черепашок, висохлих кісток із домішкою закису й перекису заліза. Варто наблизити до такого ґрунту магніт, як він одразу ж покривається іскристими кристалами.
На березі під тихий хлюпіт хвиль припливу без остраху бавилось кілька тюленів. Ці морські мешканці з круглою головою, спадистим лобом і виразними очима були напрочуд милі. Дивлячись на них, розумієш, чому, оспівуючи цих своєрідних морських мешканців, давні оповідачі втілили в них образ спокусниць-сирен.
На берегах Нової Зеландії багато тюленів. Полювання на них – досить прибуткова справа, адже їхній жир і шкура користуються великим попитом.
Серед тюленів особливо виділялись трійко морських слонів. Величезні, завдовжки від двадцяти п’яти до тридцяти футів, сіро-блакитні тварини вилежувались на товстому шарі гігантських морських водоростей ламінарій. Вони піднімали хоботи і смішно поводили довгими грубими вусами, що звивались кільцями, наче бороди у джинджиків.
Роберт із цікавістю спостерігав за ними.
– Овва! – раптом вигукнув він. – Тюлені їдять рінь!
І справді, деякі тварини пожадливо ковтали камінці, що лежали на березі.
– Тюлені й справді ковтають берегову гальку, – відповів Паганель.
– Ох і дивна ж у них їжа! – здивувався Роберт. – Але ж її неможливо перетравити.
– Ці тварини ковтають каміння не задля насичення. Таким чином вони навантажуються баластом, щоби потім було легше зануритися під воду. Коли вони повернуться на берег, то без особливих церемоній скинуть цей баласт. Зараз ти маєш можливість побачити, як тюлені, наглитавшись камінців, пірнатимуть на дно.