Діти капітана Гранта
Шрифт:
– А ще більше нам придасться їжа і вода, що їх залишили для вождя, – додав Паганель.
І справді, родичі й друзі небіжчика не пошкодували їжі. Кількість провізії свідчила про глибоку пошану до високих якостей вождя. Їстівних запасів мало вистачити десятку людей на півмісяця, а покійному вождеві – на вічність. Їжа була рослинного походження, але досить-таки поживна: папороть, солодка патата й картопля, що її вже давно завезли європейці до Нової Зеландії.
У величезних жбанах зберігалась чиста вода – її новозеландці вживали під час їжі. Неподалік стояло з дюжину чудових плетених кошиків із плитками
Отже втікачі мали вдосталь їжі й води принаймні на декілька днів. І вони не погребували вождевими припасами.
Гленарван відібрав продукти й віддав їх Олбінету. Стюарт пожалівся, що обіднє меню не вельми розмаїте. Він не вмів готувати корінці, до того ж у них не було вогню.
Паганель одразу ж знайшов вихід. Він порадив закопати папороть і патату в землю. І справді, температура землі була досить високою. Якби була змога виміряти її, то термометр показав би 60—65 градусів.
Поки містер Олбінет викопував заглибинку, то мало не обпікся. Щойно стюарт зібрався покласти корінці в ямку, як звідтіль вивергнувся стовп гарячої пари, яка злетіла зі свистом на сажень угору. Бідолашний Олбінет мало не обварився. Від жаху він упав навзнак.
– Закрийте кран! – вигукнув майор. Він підбіг із двома матросами до заглибинки і засипав її шматками пемзи.
Паганель спостерігав за всім цим і бурмотів собі під носа:
– Так-так, а чом би й ні?
– Ви не обпеклися? – запитав майор в Олбінета.
– Ні, містере Мак-Наббсе, – відповів стюарт, – їй-богу, не очікував…
– …такого везіння! – вигукнув Паганель. – Виявляється, тут є не лише харч і вода, а й вогонь у землі. То це ж справжнісінький рай! Пропоную заснувати колонію, орати землю й жити тут до скону. Будемо робінзонами гори Маунганаму! Навіть не знаю, чого нам бракує на цій затишній вершині.
– Міцності самої вершини, – відгукнувся Джон Манглс.
– Але ж вона існує не відучора, – заперечив Паганель. – З давніх-давен вона опирається підземному вогню, тож витримає і той нетривалий час, який ми збираємося провести на ній.
– Сніданок подано, – оголосив містер Олбінет таким урочистим тоном, наче виконував свої обов’язки в Малькольм-Каслі.
Втікачі заходилися біля їжі, якою їх чудом наділяла доля за найскрутніших обставин. Вони не були надто вибагливими в їжі, однак думки щодо папороті розділились. Одним вона видалась солодкою і смачною, іншим – слизькою, без смаку і неймовірно твердою. А от солодка патата, спечена в гарячій землі, сподобалась усім. Паганель зауважив, що вождя непогано спорядили на той світ.
Коли втамували голод, Гленарван запропонував негайно обговорити план утечі.
– Як, уже? – жалібно проскімлив Паганель. – Ви вже збираєтесь полишити цю чудову місцинку?
– Перше, – провадив Гленарван, – гадаю, слід тікати до того, як нас мучитиме нестерпний голод. Треба діяти, поки маємо сили. Пропоную цієї ж ночі пробратися повз маорійців до східної долини.
– Еге ж, якщо тільки маорійці дадуть нам пройти! – ущипнув Паганель.
– Ну, а як не дадуть. Що тоді? – запитав Джон Манглс.
– Тоді ми вдамося до надзвичайних заходів, – відповів Паганель.
– То у вас ще й надзвичайні заходи є? – зацікавився майор.
– У такій кількості, що й не знаю, що з ними діяти, – заявив географ, не вдаючись у подробиці.
Залишалось чекати настання ночі, щоби зробити спробу прорватись через маорійців.
Дикуни не лише не зрушили з місця. Склалось таке враження, що їх стало вдвічі більше. Багаття, що їх порозкладали маорійці, утворили вогняний пояс навколо гори.
О дев’ятій, коли ніч огорнула землю щільним покривалом, Гленарван і Джон Манглс вирішили піти в розвідку. За десять хвилин вони були на вузькому гірському хребті, що перетинав ворожий ланцюг на висоті 50 футів.
Спершу все було гаразд. Маорійці повлягались навколо вогнищ і, здавалось, не помічали втікачів. Та раптом праворуч і ліворуч пролунали постріли.
– Назад! – гукнув Гленарван. – У цих маорійців очі, мов у кішок!
Гленарван із Джоном Манглсом швидко піднялися крутим схилом.
Лордові прострелили капелюха у двох місцях.
Отже, цим шляхом іти неможливо.
– Відкладімо цю справу до завтра, – запропонував Паганель. – Оскільки нам не вдалося обдурити туземців, дозвольте мені пригостити їх стравою, зготованою мною особисто.
Було прохолодно, та, на щастя, Кара-Тете прихопив із собою в могилу свій найкращий одяг і теплі ковдри із форміуму. Втікачі не соромились закутатись у них. Вони повлягались і заснули на теплій землі, яка аж здригалась від клекотіння газів.
Розділ XV. Надзвичайний засіб Паганеля
17 лютого, наступного ранку, втікачі прокинулись із першими променями сонця. Маорійці в цей час уже давно намотували кола біля підніжжя гори, пильно вдивляючись у вершину. Варто європейцям було вийти з-за частоколу, і дикуни здійняли страшенний ґвалт, обурені оскверненням їхньої святині.
Європейці ж окинули поглядом довколишні гори, оповиті туманом глибокі долини, озеро Таупо. Вони згорали від нетерплячки якнайскоріше дізнатися Паганелів план. Усі оточили географа і запитання світилося в їхніх очах.
Паганель не став більше мучити друзів і поспішив задовольнити їхню цікавість.
– Друзі мої, – почав він, – якщо мій план провалиться, то наше становище від цього не погіршиться – погодьтеся, в цьому є частка позитиву. Але кажу вам, він повинен удатися, повинен!
– То що за план? – запитав Мак-Наббс.
– А план мій такий: через забобонність туземців це місце стало для нас прихистком, тож тепер ця забобонність має допомогти нам вибратися звідсіль. Як ви гадаєте: якщо я переконаю Каї-Куму в тому, що ми стали жертвами нашого блюзнірства, що нас вразив грім небесний, словом, що ми загинули жахливою смертю; чи не згорне він одразу ж своє дике військо і не полишить підніжжя гори Маунганаму?
– Ясна річ, – погодився Гленарван.
– А якою жахливою смертю ми помремо? – запитала леді Гелена.