Діти капітана Гранта
Шрифт:
Мері прийшла до тями й повторювала, наче причинна:
– Батько! Там батько!
Бідолашна дівчина перехилилась через поручні й хотіла кинутись у море.
– Мілорде, леді Гелено, кажу вам – там тато! – раз у раз промовляла дівчина, заламуючи руки. – Запевняю вас, я чула його голос! Він здіймався над хвилями, наче скарга, як останнє «прощай»…
Бідолашка билась у корчах і причитала. Довелося занести її до каюти.
Гелена пішла туди, аби надати дівчині допомогу.
А Роберт повторював раз за разом:
– Мій батько! Мій батько там! Я певен у цьому, сер!
Свідки цієї
Гленарван спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й запитав його:
– Дитино моя, ти чув батьків голос?
– Так, сер. Там, серед хвиль я чув його. Він кричав: «Допоможіть! Допоможіть!»
– Ти впізнав цей голос?
– Чи впізнав я його голос, мілорде? О так, присягаюсь вам! І моя сестра його чула, вона також упізнала його. Невже ви вважаєте, що ми помилились? Сер, їдьмо швидко на поміч! Шлюпку! Шлюпку!
Гленарван зрозумів, що ніяк не переконає нещасного хлопчика, тож вирішив зробити останню спробу й покликав стернового.
– Гокінсе, це ви стояли біля керма, коли міс Мері стало зле?
– Так, – відповів Гавкінс.
– І ви нічого не помітили, нічого не чули?
– Нічого.
– Ось бачиш, Роберте!
– Якби то був батько Гавкінса, то Гавкінс неодмінно його почув би! – не вгавав хлопчик. – Це був мій батько, сер, мій батько, батько!
Роберт зблід і також знепритомнів. Гленарван наказав віднести його до каюти і вкласти в ліжко.
Змучений од хвилювання хлопчик тяжко марив.
– Бідолашні сироти, – промовив Джон Манглс, – яке важке випробовування випало на їхню долю!
– Так, – озвався Гленарван, – надмірне горе викликало в них одночасно галюцинацію.
– Водночас в обох? – прошепотів Паганель. – Дивно! Наука ще не знала такого випадку.
Затим географ перехилився через поручні й, подавши всім знак мовчати, напружено вслухався у тишу.
Довкола панувала тиша. Паганель голосно гукнув, та ніхто не відповів.
– Дивно, – бурчав про себе географ, повертаючись до своєї каюти. – Спільні думки й горе не спричиняють до такого…
Наступного дня, 8 березня, о п’ятій ранку, щойно зайнялось на світ, пасажири (серед них Мері й Роберт, яких неможливо було втримати в каюті) зібрались на палубі «Дункана». Кожен тепер хотів побачити землю, яку вчора бачили бігцем. Нетерпляче спрямовували на берег підзорні труби. Яхта йшла уздовж берега на відстані милі, так що можна було все розгледіти в подробицях.
Раптом закричав Роберт. Хлопчик запевняв усіх, що бачить трійко людей: двоє бігають по берегу, розмахуючи руками, а третій вимахує прапором.
– Англійський прапор! – вигукнув Джон Манглс, подивившись у підзорну трубу.
– Точно! – вигукнув Паганель.
– Сер, – промовив хлопчик із тремтінням у голосі, – якщо ви не хочете, аби я уплав дістався берега, то веліть спустити шлюпку на воду. На колінах вас прошу, дозвольте мені першому зійти на берег!
Ніхто не міг і слова вимовити. Як на цьому острівці, що лежить на тридцять сьомій паралелі, живуть троє англійців, що зазнали аварії? І кожен згадував нічну пригоду, той голос, що його чули Мері й Роберт. Можливо, діти й справді чули чийсь голос, та чи був це голос їхнього батька? На жаль! Ні, ні й ні! Кожен з них думав про розчарування, яке чигає на бідолашних дітей, кожен переймався, що слабкі дітлахи не переживуть цього розчарування. Та як їх стримаєш? Гленарванові забракло на це духу.
– Спустити шлюпку! – наказав він.
Умить спустили на воду шлюпку. Діти капітана Гранта, Гленарван, Джон Манглс, Паганель швидко сіли в неї, і шлюпка полетіла на хвилях під несамовитими ударами весел шести матросів.
За десять туазів од берега Мері несамовито закричала:
– Батьку!
На березі з двома чоловіками стояв високий кремезний чоловік.
Його виразне обличчя, добре й мужнє, одночасно мало риси обличчя і сина, і доньки. Поза сумнівами, то була та сама людина, яку так часто змальовували Мері й Роберт. Їхні серця не обманули їх – то був їхній батько, то був капітан Грант.
Капітан зачув крик Мері, простягнув до неї руки й упав на пісок, наче вражений блискавкою.
Розділ XXI. Острів Табор
З радощів не помирають, тож батько й діти прийшли до тями ще до того, як шлюпка доправила їх до яхти. Годі описати цю сцену! Уся команда плакала, дивлячись на трьох людей, що злилися у мовчазних обіймах.
Піднявшись на палубу «Дункана», що для Гаррі Гранта була уособленням його рідної Шотландії, він палко подякував Гленарванові, леді Гелені й усьому екіпажеві.
Поки шлюпка пливла до яхти, Мері з Робертом встигли в загальних рисах переповісти батькові історію його пошуків.
Як же він заборгував Гелені Гленарван, цій шляхетній жінці і її супутникам! Адже всі, від Гленарвана до матроса, всі вони боролись, усі страждали заради нього! Гаррі Грант висловлював вдячність, що сповнювала його серце, з такою простотою, з такою шляхетністю, його мужнє обличчя світилося таким чистим і лагідним зворушенням, що вся команда враз відчула себе цілком винагородженою за пережиті випробовування. Навіть незворушний капітан, і той змахнув сльозу. Що ж до Паганеля, то він ридав, мов дитина, і навіть не намагався приховати своїх сліз.
Гаррі Грант не зводив очей із доньки. Він називав її красунею, чарівною красунею і щоразу промовляв це уголос, весь час звертаючись до леді Гелени, аби переконатися, що його не підводять його батьківські почуття. А потім повертався до сина й вигукував:
– Він так виріс! Справжній чоловік!
І цілував своїх любих дітей.
Роберт по черзі відрекомендував батькові всіх своїх друзів. Хоча хлопчик і намагався урізноманітнити характеристики, та всі вони збігалися в одному – кожен чудово ставився до бідолашних сиріт. Коли ж надійшла черга Джона Манглса, молодий капітан ураз почервонів, наче дівчина. Під час розмови з батьком Мері його голос тремтів.