Діти Яфета
Шрифт:
— Між нами стала умова, після якої ви взяли на себе редагування альманаху у Києві за плату п’ятде- сят рублів в місяць, тобто на таких самих умовах, як і було в «Przeglad’і». Я взяв від вас слово чести, що ви від цього вже не відмовитесь, та заходився з цілою енергією коло нового діла…
Натомість до Михайла Грушевського посипалися від Ярошевського звинувачення одне за одним, кожне гіркіше попереднього, а насамкінець дійшло й до особистих образ у бік Липинського. Насправді ж корінь непорозумінь був аж ніяк не в особистому сприйнятті чи несприйнятті, двоє колег в одному виданні мали такі несхожі погляди… Засади соціалі- стичні
«москалів», мріє про спілку Польщі і України, звер- нуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то для мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поля-
ків такі думки, може, спасенні, а для нас вони не годяться.
Я сам з великим трудом, крок за кроком, позбував- ся цего впливу польського патріотичного вихованя. Застерігаюсь, що я зовсім не проти польсько-українсь- кого порозуміння, навпаки, але це порозуміння мусить спіратися б на користну для нас політичну плятформу, себто на федералізмі. На жаль, не має зараз ні одної польської партії, яка б проповідувала цей програм федералізму на ґрунті російської держав- ності і сістематично його проводила».
Інколи Ярошевський з Липинським розмовляли, як сліпий із глухим, один бачить, інший чує, от тіль- ки звести те, порізно у відчуттях отримане, ніяк не вдавалося.
— Липинський, свіжоспечений українець, з поль- ською психологією, збився з пантелику і почав так виводити, начебто Україна — спільна власність всіх націй, котрі мають цілком однакові права, — в’їдли- во, силячись чим найдошкульніше насолити, твердив Богдан Ярошевський. — Так він зрозумів той терито- ріялізм. На довший час це було неможливо, бо не вело до нашої мети (праця на користь українського люду). Поза тим в «Przeglad’і» був хаос і повна безпрограмо- вість, — кожне число було трохи одмінне з програмо- вого боку, а деякі числа таки цілком одмінні.
Свої Затурці чи Русалівські Чагари, одначе, В’ячеславу Казимировичу ніколи не бачилися яки- мось двірцем, отим вокзалом, де можна пересидіти, передрімати на лавці тихцем до наступного потяга…
Інколи Ярошевський нагадував В’ячеславові Кази- мировичу дражливого індика Микиту, що розгулював у дитинстві їхньою затурцівською подворицею: розпу- стивши хвоста віялом та волочачи землею крила, він загрозливо підскакував і гортанно ґелґотав на весь
обшир, заледве хто чужий посміє наблизитися; і вже горе тому, в кого колір червоний десь трапиться в одязі — з лопотінням крил та криком несамовитим, застрашливим враз на плечах опинитися може…
Сперш дрібні камінці образ покотилися від Яро- шевського, та зрушували вони поступово більші, кам’яний той потік наростав, з гуркотом, злу пилюгу здіймаючи, вже лавина котилася, і не міг себе тепер Богдан Ромуальдович стримати, віднайти в собі силу ту лавину спинити:
Сам п’яниця і розпусник, людина без усяких етичних принципів, для якої має значення тільки зов- нішня форма…
Не вагався скористуватися спльотками, щоб заплямити мене як людину...
Марнотрат, котрий до останніх днів жив з бать- ківської ласки, — і натякав на розтрату Липинським редакційних коштів.
Мов черінь розчервонілий, зовсім злістю розпече- ний Ярошевський, — крапля води спаде і враз заши- пить, — усе ж не злукавив Грушевському:
Правда, Липинського ніхто про якісь фінансові надужиття не підозрював, і дійсно, таких надужить не було. Я сам перевіряв всі рахунки і знайшов усе в порядкові.
…А лавина взаємних образ та звинувачень усе коти- лася, ширшала, гуркотіла, знімала пилюгу, і врешті Липинський написав недавньому своєму колезі:
«Справу цю між нами рішити (а рішення буду і маю право домагатись як сторона пошкодована) культур- ними засобами, пропоную Вам суд, або так званий
«роз’ємчий», тобто зложений тільки з одного чолові- ка, на котрого рішення обидва вповні покладемось, і в такому разі я зі своєї сторони пропоную Сергія Алекс. Єфремова; або ж суд третейський, і в такому разі вибе-
рем по двох суддів з кожної сторони, а вони вже вибе- руть суперарбітра…
Зазначую вкінці, що якби суд між нами не відбувся з причин, походячих не з моєї вини, то заховую за собою право іншими дорогами шукати на Вас сатисфакції».
…Воловодилися вони так довгенько, писали кожен по черзі листи Грушевському та Єфремову. Ярошев- ський потім попросив Сергія Єфремова справу відтер- мінувати, бо хворів, і то було правдою, смертельна біда все кріпше його груди стискала, потім доходить думки, що суд роз’ємчий чи суд честі не мають під- став, а завершилося все довгим листом з докладною відповіддю, такою ретельною, де по зерні дрібному, як просо, кривди взаємні перебирали…
Для Липинського всі оті дріб’язкові докори були не більше як пересвар бабці базарної, гірша справа з федералізацією — то тупикова колія, по ній весь потяг з розгону, гадав, під укіс загримить.
6
Гетьман Павло Скоропадський запрошував това- риство на обід. Зібралися Федір Лизогуб, В’ячеслав Липинський, посол Болгарії в Україні Іван Шиш-
манов, усього душ тридцять, хіба Микола Василенко з Дмитром Дорошенком вибачилися — обоє поспішали на конференцію.
Доки на Липинського дивилися перші уенерівські урядовці крізь свої соціалістичні окуляри, доки міря- ли світобачення отим очкуром, що і його русалівські гектари, доти він нікому не був потрібний — поклика- ли до живого діла лише з настанням гетьманства.
Високий і стрункий Скоропадський, русявий, із коротко підстриженим волоссям, за господаря почу-
вався невимушено, дотепно оповідав про вчорашній концерт, згодом перекинулася мова на винні сорти… У затишному садку резиденції гетьмана, в цій альтан- ці поміж юної зелені саду, що пилюгою літньою ще не встигла припасти, де навіть, на диво, чувся насміш- куватий пересвист не помітних cеред гілля синиць, тут ніяк на віру не йшло, у голову не вкладалося, що довкола палає земля, а світ, вельми ж його європей- ський шмат, уже кілька років на дибки зняли неро- зумні та заздрісні люди.