Діти Яфета
Шрифт:
Кличуть тебе у Львів 1911 року. Андрій Жук, Левко Юркевич, Володимир Степанківський, Воло- димир Кушнір збираються на таємну нараду — треба діяти, на війну заходить, ще, правда, не гоготить вона голосними гарматами, але той віддалений гул уже чут- ний не тільки в дипломатичних салонах.
І тут, як заведено, відразу опиняється товариство на розстанях доріг, кожен в інший бік тиче рукою, кожен вважає тільки свій облюбований шлях найправдиві- шим. Степанківський з Кушніром з-поміж них оби- рають «австрофільський», ще хтось «австрофільство» за тактику тимчасову хіба бере, а Юркевич, якого ще із Києва хлопчаком пам’ятав — як гасав той коридора-
— Тільки наша національна сила має постати, тіль- ки вільна Україна по той і по сей бік Збруча, — зі спо- діванням вглядався в обличчя кожного з товариства, аби упевнитися, чи знайдеться порозуміння, бо до Першої світової за такі твердження іменували тебе поштиво не раз вар’ятом.
Хай не все збулося, про що на перемовинах домови- лися, хай не склалося з виданням «Вільної України», хоч уже й коректуру першого номера тихцем вичиту- вали. Ти подав низку статей під спільним заголовком
«Другий Акт». Визволення, почате Богданом Хмель- ницьким, ішлося у матеріалі, було актом першим, тепер вже набіг час другого акту, звільнення з-під російської займанщини. Кушнір написав «Конфлікт Австрії і Росії», Темницький — «Чого ми від Австрії жадаємо?», Крип’якевич подав ґрунтовний матеріал
«Богдан Хмельницький і Москва».
Та забракло коштів…
Зате жваво став діяти Український інформаційний комітет, нав’язуючи нитки взаєморозуміння із західним світом. Уже згодом, як таки задвигтить очікувана вій- на, запрацює «Союз визволення України», для якого заздалегідь тобою писаний «Меморіал». Справу продов- жить наступна праця — 1912 року вийде в Кракові кни- га «Z dziej'ow Ukrainy», присвячена пам’яті В. Анто- новича, П. Свєнціцького, Т. Рильського. Та книга з кра- ківських вулиць небавом буде в крамничках на вулицях львівських, і не тільки — незвіданими й незбагненними дорогами, навіть підводами дядьківськими, під клекіт коліс на розбитих дорогах, піде Україною.
Війна і царська армія відібрали роки життя та нена- роджені книги, але як гримнула лютнева революція сімнадцятого, то затряслася імперія і сипатися поча- ла, як зі старої і занехаяної будівлі падає цеглина за цеглиною, пилюга й труха осідає, — настала пора рішучих дій. Разом з іншими однодумцями береш участь в українізації кавалерійського полку в Пол- таві, де останнім часом довелося служити, і клопочеш- ся перед Центральною Радою затвердити полк як офі- ційну українську структуру. А там пани-соціалісти навідріз відмовили, тільки блимнули скрива:
«То ж поміщик, у нього маєтки на Уманщині та на Волині…»
Від Ноєвого сина Хама пішла ця заздрість, — поду- мав тоді Липинський, — заздрість до свого брата
Яфета, завидки на щиру душу без зарозумілості й глу- пої пихи, на добре діло, вчинене без зловтішної підс- мішки. Він-бо просто землі хотів дати лад, вивчену в університетах агрономію на поле русалівське тужився пересадити; зрештою, не належав ніколи до великих землевласників, навіть з середніми у тих краях рівня- тись не міг зі своїми, відписаними дядьком Рокиць- ким, ста сімдесятьма гектарами. Просто в Яфета було почуття спільності, а Хам ніяк не здатний здолати свою окремішність та заздрісну, непосильну для нього злобу — від тої злоби, як від затяжкого лантуха за плечима, аж осідає людина та наливаються очі кров’ю…
3
Невимушено, мов знайомі були давним-давно, хоча бачилися досі лише два-три рази, запросив Липинський Дмитра Дорошенка на важливу зустріч.
Приходьте на з’їзд українців польської культу- ри… То тут відбудеться, у Києві, на вулиці Фундук- леївській, у помешканні пані Стефанії Вольської.
Їх познайомив якось Федір Матушевський, що вже мав ім’я літератора, проте куди більше, не від доброго життя, друкувався під псевдонімами: друзі нарахува- ли тих псевдо і криптонімів понад сорок та й облиши- ли, за марної праці, рахувати далі.
Липинський є завзятим непосидою, — розказу- вав Матушевський Дмитрові Дорошенку. — За остан- ній час він об’їхав низку міст і містечок нашого Правобережжя, виголошував відчити, що не всім подобалися, кликав до повороту в свою давню, себто українську народність. А ще в Кракові видав на осно- ві тих відчитів книгу «Шляхта на Україні: її участь
в житті українського народу на тлі його історії». Оце було галасу, було ґвалту, шляхта бігала книжко- вими крамницями, скуповувала поспіхом книгу і нищила.
У помешкання в глибині затишного дворика пані Вольської поважні люди приходили зранку, сторожко озираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби не викликати зайвих підозр, тут же обідали і так само поодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седле- цький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача, Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність як редактора «Світової Зірниці», дядько Липинського Адам Рокицький та інші вихідці з Лівобережної України знайомилися з правобережцями Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чика- ленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різ- них вони країв походили; в одних уже вуса побіліли та скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хіба недавно навчилися бритву тримати.
Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо так жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити, нічию минувшину не образити? Тим паче, як вона така непроста та минувшина, а чи то мислимо?
Навіть образи були і ледве потишений гонор, та в резолюції все ж зійшлися — тут присутні із шляхти є українцями польської культури, вони визнають себе громадянами України, яких доля століттями пов’яза- ла з її єдиним і безсумнівним господарем, українським народом…
Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк не сварилися українська і польська пісня; на гурти мен- шенькі поділившись, як заведено під час застілля, перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини. Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розка- зував, як непросто провадити просвітянські справи
в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав, як… не став він головою «Просвіти».
Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав про- світянам, і очільником своїм хотіли його обрати в Катеринославі. Але як подали папір з пропозицією губернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку, окрім того, незріле, ненароком куснув.
— Не можу затвердити, на Дорошенка із самого Києва вельми прикра бомага прийшла, то чоловік неблагонадійний.
А був він таким губернатором, що вельми за чужи- ми жінками волочитися полюбляв, от і застукав його один інженер зі своєю жінкою: по щирості надавав йому копняків і викинув на вулицю геть голісінького. Мусив уряд волоцюгу звільнити.