Дівчинка з Землі
Шрифт:
— Але я не знаю, що дати вам натомість.
— Нічого, — мовила змія. — Я ж вас образила підозрами. Якщо ви в обмін на індикатора погодитеся мені пробачити, я до вечора буду щаслива.
— Ну звичайно, ми на вас не ображаємося, — сказав я.
— Анітрішечки, — притакнула Аліса.
Тоді змія махнула безліччю своїх ніжок, кулька-індикатор злетіла в повітря й упала на руки Алісі. Вона лишалася золотою, тільки по спині в неї, мовби живі, бігли блакитні смужки.
— Він задоволений, — мовила змія і швидко поповзла геть, не слухаючи наших заперечень.
Індикатор стрибнув з Алісиних рук
Нам зустрілася ціла родина вуханів. Великий вухань, вуха в якого були більші, аніж у слона, його дружина-вуханька і шестеро вуханят. Вони несли канарку в клітці.
— Дивись! — вигукнула Аліса. — Це канарка?
— Авжеж
— Це не канарка — сказав суворо батько-вухань. — Це райський птах. Але ми його зовсім не хотіли купувати. Ми шукали справжнього говоруна і не знайшли, — мовили хором вуханята, здіймаючи вітер вушками. — Немає жодного говоруна.
— Це дивовижно! — похвалилася нам вуханька. — Ще торік пів базару кишіло говорунами, а тепер їх зовсім не стало. Ви не знаєте чому?
— Ні, — відповів я.
— І ми не знаємо, — відповів вухань. — Доведеться нам розводити райських птахів.
— Тату, — сказала Аліса, коли вони пішли, — нам потрібен говорун.
— Чому? — здивувався я.
— Бо він усім потрібен.
— Гаразд, ходімо шукати говоруна, — згодився я. — Тільки спочатку я пропоную подивитися на павука-ткача-троглодита. і якщо нам його віддадуть, ми його неодмінно купимо. Це заповітна мрія нашого зоопарку.
Розділ 10
МИ КУПИЛИ ГОВОРУНА
Ми з Алісою обійшли увесь базар, купили для зоопарку вісімнадцять різних звірів і птахів, більшість із яких на Землі ще нікому не доводилось бачити. Аліса питала в кожного торговця чи колекціонера:
— А де дістати говоруна?
Відповідали по-різному.
— Говоруни перестали нести яйця, — сказав один.
— Говоруни перемерли від загадкової хвороби.
— Говорунів тримати не можна.
— Хтось скупив усіх говорунів на планеті.
— Говорунів ніколи й не було.
І ще багато інших відповідей. Але ми так і не зрозуміли, що ж сталося насправді. Всіы визнавали, що раніше говоруни були звичайнісінькими птахами і їх любили тримати вдома і в зоопарках. Та в останній рік говоруни майже всі кудись зникли. Казали, що по домівках ходили люди і скуповували говорунів. Казали, що із зоопарку говорунів хтось украв. Казали, що в головному говорунячому розпліднику вони захворіли лихоманкою і вимерли. і чим безнадійніше було знайти говоруна, тим дужче Алісі кортіло бодай поглянути на цього птаха.
— А що в говорунах особливого? — спитав я в Крабакаса із Баракаса, з яким ми щойно познайомилися.
— Нічого особливого, — відповів Крабакас ґречно, скручуючи кільцями синій хвіст. — Вони говорять.
— Папуги теж говорять, — сказав я.
— Про папуг не знаю, не чув. Але, може, у вас називають папугами говорунів?
— Може, — згодився я, хоч навряд чи папуги водилися на цій планеті. — А де вони водяться?
— Чого не знаю, того не знаю, — відповів Крабакас із Баракаса. — Можливо, вони водилися саме на цій планеті. Я чув, що говоруни можуть літати між зірками і завжди повертаються до рідного гнізда.
— Не знайти нам
Індикатор почув мої слова і на знак згоди став світло-зеленим. Ми повернули до виходу, і раптом мене зупинив Крабакасів окрик. Він, як синій смерч, звився над клітками.
— Ей! — кричав він. — Землянине, вернися мерщій сюди!
Я вернувся. Крабакас згорнувся клубком і сказав:
— Хотіли подивитися на говоруна? Ну, тоді вважайте, що вам казково поталанило. У мене за клітками сховався чоловік, який при ніс справжнього дорослого говоруна.
Аліса, не дослухавши, кинулась назад, і за нею дріботів індикатор, мінячись від нетерпіння всіма барвами веселки.
За стіною пташиних кліток сховався маленький вухань із притиснутими вухами. Він тримав за хвіст великого білого птаха. У птаха було два дзьоби і золота корона.
— Ой, — зраділа Аліса, — ти пізнаєш його, тату?
— Щось знайоме, — мовив я.
— “Знайоме”! — перекривила мене Аліса. — Цей птах сидить на плечі статуї Першого капітана!
Аліса мала рацію. Я згадав. Справді, скульптор зобразив саме говоруна.
— Ви продаєте птаха? — спитав я у вуханя.
— Тихше! — засичав той. — Якщо ви не хочете його і мене занапастити, тихше!
— Купуйте без розмов, — шепнув мені на вухо Крабакас із Баракаса. — Я б сам купив, та вам він потрібніший. Можливо, це останній говорун на планеті.
— Але чому така таємниця? — спитав я.
— Я й сам не знаю, — відповів господар говоруна. — Я живу далеко від міста і рідко тут буваю. Давно-давно, кілька років тому, цей говорун прилетів до мене. Він був виснажений і поранений. Я його виходив, і відтоді він жив у мене в домі. Цей говорун, певно, за своє життя побував на різних планетах. Він говорить багатьма мовами. Кілька днів тому я був у справах у місті й зустрівся в їдальні з одним давнім другом. Ми розговорилися, і давній друг сказав мені, що в місті зовсім не лишилося говорунів. Хтось їх скуповує або вбиває. А я тоді відповів другові, що в мене живе говорун. “Бережи його”, — сказав мені друг. Тут до нас підійшов один землянин і похвалився, що хоче купити говоруна…
— Він був у капелюсі? — спитала раптом Аліса.
— У капелюсі, — відповів вухань. — А ви звідкіля знаєте?
— Літній і худий?
— Так.
— То це він, — мовила Аліса.
— Хто — він? — спитав Крабакас із Баракаса.
— Той самий, який торгував черв’яками.
— Авжеж, це він, харцизяка! — вигукнув Крабакас.
— Стривайте, не перебивайте, — зупинив нас вухань. — Я тоді відмовився продати свого улюбленого птаха і поїхав назад додому. І уявляєте, тої ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім. А наступної ночі мене хотіли підпалити. Та говорун прокинувся і розбудив мене. Вчора я натрапив на незакінчений підкоп під мій дім. А сьогодні вночі до мене в спальню хтось кинув величезний камінь. І я збагнув: якщо я залишу птаха вдома, не жити мені на світі. “Коли не боїтеся смерті, беріть птаха, але за наслідки я не відповідаю.