Дівчинка з Землі

Булычев Кир

Я протер очі. Холодильник був порожній. Трьох ананасів на полицях бракувало. Хтось доторкнувся до моєї ноги, і я від несподіванки підстрибнув. Виявилося, це все той самий невгамовний кущик блукає по трюму.

— Негайно спати! — гримнув я на нього, хоч ніколи не гримаю на тварин і рослин.

Кущик підібрав віття і кинувся навтьоки.

Я знову поглянув на холодильник. Спиною до мене стояв зелений чоловік і намагався, підвівшись навшпиньки, стягти з полиці великий ананас.

— Стій! —

вигукнув я.

Чоловічок оглянувся, і я збагнув, що це зовсім не той самий крадій, який три хвилини тому жував ананас.

— Не хвилюйтеся, — мовив чоловічок, — я маю дозвіл.

І він ураз зник, забравши ананас.

Такого дива я ніколи ще не бачив. У мене навіть голова замакітрилася. Я з дурного розуму заглянув у холодильник, наче хтось міг ховатися там, у глибині.

Тої ж миті мене штовхнули, на полиці стояв третій зелений чоловік.

— Не заважайте, — сказав він, — огрію. — І відразу ж потягся по ананас.

— Ну, це вже дідько його знає що таке! — обурився я. — Ви звідкіля?

— Я тут живу, — відповів чоловічок, узяв ананас і розтанув у повітрі.

Це було над мої сили. Я натиснув на кнопку телефону і викликав Полоскова.

— Гено, — почав я, — ти не спиш?

— Ні, — відповів капітан. — Працюю. А що в тебе з голосом?

— З голосом? Нічого.

— Він тремтить, мов заячий хвіст. Що-небудь сталося?

— Скажи, Гено, люк у корабель задраєно?

— Звісно, задраєно. Адже ніхто не виходив.

— А Зелений спить?

— Спить. І Аліса спить. Я щойно перевіряв. Аліса писала листа, писала й заснула на половині. А що трапилось?

— Скажи, в яких випадках людям привиджуються зелені чоловічки?

— Маленькі? — спитав діловито Полосков. — На плечі сидять? Із хвостиками? Десь я про це читав. У старовинній книжці.

— Ні, — відповів я, — досить чималі, без хвостів, їдять ананаси. Ось… Ось він! Четвертий!

І справді ще один крадій виник у холодильнику, підморгнув мені і зник.

— Іду! — мовив Полосков стурбовано. — Нічого не роби. Тримай себе в руках.

На той час, коли Полосков прибіг у трюм, на полицях лишалося менше половини ананасів, і відразу два зелених чоловічки підсаджували один одного, щоб залізти на верхню полицю холодильника.

— Ні, — застеріг Полосков, — ти їх не лякай. Це, напевно, не галюцинація.

— Яка там ще галюцинація! — образився чоловік. — Можете помацати.

— Нема коли, — перебив його другий.

— Привіт Алісі, — сказав перший.

І вони зникли, щоб дати місце ще одному.

— Аліса насправді спить? — спитав я у Полоскова.

— Спить.

— А звідкіля вони можуть про неї знати?

— Не збагну. Божевільня якась!

У холодильнику

було порожньо. Ніхто більше не з’являвся.

— Зачинімо туди двері, — запропонував Полосков. — Так спо кійніше. Я зачинив двері в холодильник.

— Звідкіля вони можуть знати про Алісу? — повторив я. — Опустилися ми сюди годину тому, ніхто з нас із корабля не виходив…

Ми з Полосковим довго не спали, намагалися придумати, як пояснити це дивне явище. Але так нічого й не придумали. Перевірили ще раз замки на люках, обійшли корабель. Порожньо, тихо, мирно.

Про всяк випадок я ліг спати в Алісиній каюті. Спати було незручно, бо килимок на підлозі був жорсткий, а в голови довелося підкласти Алісині гумові ласти.

На щастя, я встиг устати раніше, аніж прокинулась Аліса, і тому, коли вона розплющила очі, я вже наче нічого й не сталося сидів у кріслі й гортав “Довідник із визначення мешканців Галактики”.

— Ти що тут робиш? — запитала Аліса.

— Та так, зайшов подивитися в твоїй бібліотеці, які на вигляд тутешні жителі.

— А чому ти незачесаний?

Я закрив книжку — потім подивлюся — і поквапився до каюти причепуритися. Там, умиваючись, я мало не переконав себе, що ніяких зелених чоловічків насправді не було, усе це міраж, сон і видіння.

З такою думкою я і спустився в трюм заглянути в холодильник.

Холодильник був розчинений, геть порожній — жоднісінького ананаса, — і перед ним стояв замислений Полосков.

— Одне слово, я гадаю, — сказав він, — що тутешні жителі навчилися проходити крізь стіни, хоч це й суперечить усім законам природи.

— Ні, напевно, це не тутешні жителі, — заперечив я. — Напевно, ми підхопили в космосі якусь паразитичну цивілізацію.

Тут у трюм зайшла Аліса.

— Доброго ранку, Полосков, — привіталася вона. — Куди ви поділи ананаси?

— їх украли, — мовив Полосков. — І ми думаємо, як покарати злодіїв.

— Кого? — здивувалася Аліса.

— Чортів зелених, — відповів Полосков. — От би мені до них добратися! Адже подумати тільки, з якими очима я з’явлюся на Редвайті! Там чекають цих ананасів!.. Ось він, дивіться, ловіть!

І справді, в холодильнику раптом з’явився зелений чоловічок; він обвів поглядом порожні полиці й сказав, не дивлячись на нас: “Спізнився я”, — і відразу ж розчинився.

— Ось він, — повторив Полосков. — І навіть не спіймаєш.

— Так це тутешній житель, — пояснила Аліса. — Я дивилася в книжці, яку тато залишив на кріслі.

— Ти впевнена?

— Цілком упевнена.

— Тоді тим гірше для них. Негайно надсилаю скаргу їхньому уряду. Хіба так зустрічають гостей? — Полосков дуже розгнівався.