Діви ночі
Шрифт:
Повернувшись назад, соски застають уже за своїм столом двох представників Середньої Азії в тюбетейках.
А курдупель усе снує і снує свою павутину… Мене, однак, непокоїть, що він занадто часто зиркає у наш бік. Щоправда, я не танцюю, і моє роздивляння по залі справді може викликати підозру. Обстеживши танцюючі пари, виловлюю оком чудесну блондинку в таких тугих джинсах, що усі звабні випуклості – як на долоні. Вона витанцьовує з якимсь добряче захмелілим піциком, явно не кавалєром. «Ах, Адеса, жемчужина у моря! Ти, Адеса, знала многа горя». Коли музика закінчується, я все ще продовжую стежити за блондинкою. Піцик підводить її до бенкетного столу, де розмістилося
При перших звуках музики я пересікаю відстань, яка нас розділяє, і запрошую блондинку до танцю. По дорозі минаємо курдупля.
– Сервус, Надю! – кидає він, встромивши свої очі просто в мене.
– Привіт, Франю! Ти чому мене не поздоровляєш?
– А ніби з чим?
– З уродинами!
– Невже? Ну всьо – фалюю за шампаном.
– Одним шампаном не обійдеться!
Але тут нас підхоплює вихор танцю і Франьо зникає.
– Я бачу, цей Франьо знає весь ресторан.
– Аякже! Така в нього робота.
– Яка саме?
Надя сміється і уникає відповіді. Вона захмеліла, і очі її світяться безмежною радістю.
– І скільки вам нині гепнуло?
– Вісімнадцять.
– Поздоровляю. А можна я вас теж привітаю шампаном? Обіцяю, що однією пляшкою не обійдеться.
Далі я з’ясовую, що Надя працює секретаркою в науково-дослідному інституті на Лермонтова. Я встигаю ще витягти з неї номер телефону, і танець закінчується.
– Не забудьте про шампанське, – сміється Надя, коли я, відпровадивши, підсовую їй крісло.
Запросити її на наступний танець не вийшло, оскільки музиканти зробили перерву, і за нашим столом знову стало гамірно. Ось Теймураз починає допитувати Маріанну, в панчохах вона чи в колготках, а коли дізнається, що в панчохах, то з’ясовує, де саме вони закінчуються. Руки Отара вже вирушили у кругосвітню подорож по Єлені. Усе нормально. Я радий за них.
Виходжу до вбиральні і зосереджено розчісую буйну тоді ще чуприну, мружачи очі від клубів диму. Раптом помічаю за своєю спиною курдупля, рука з гребінцем заклякає. Він усміхається, але обличчя в нього суворе, навіть жорстоке. Перебитий ніс, шрам на щоці. У мене теж перебитий ніс і шрам на скроні. Але чомусь не такий грізний вигляд. Та й біцепсами не можу похвалитися. Він киває набік, і я слухняно відходжу подалі від курців.
– Під греків працюєте?
Запитання ловить мене зненацька, і я про всяк випадок трясу головою, водночас гарячково обдумуючи якусь відповідь. Але якою може бути відповідь? Краще за все – вдавати захмелілого. Як він мене розкусив?
– Давай без фокусів, – проказує Франьо. – Я за тобою давно спостерігаю. Вийдем поговоримо.
У фойє він вибирає безлюдний кут.
– Що це за тьолки з тобою? Я їх раніше не бачив.
– З Одеси.
– За чужу територію треба платити. Хіба ти цього не знаєш?
– Знаю.
– А вони про це знають?
– Вони ні. Вони просто відпочивають. Я теж.
– Шлангом прикидаєшся? Ти чув про Франя Короля?
– Ні.
– Це я.
– Дуже приємно, Юрко.
– Перестань хохмити. Я пізнав тебе. Я з твоїми домовився, що Збоїсько і Голоско ваші. По «Ватру» включно. Мало?
Він прийняв мене за когось іншого, але за кого? Що йому відповісти? Тут ми не зовсім і самі. Якихось двоє збуїв крутяться неподалік і позирають з-під лоба… Догрався. Будуть бити. Чи не будуть? Ні, таки, мабуть, будуть. Такі люблять бити.
– Ну, ваші теж не раз порушували територію, а я удавав, що не помітив.
– Ти про Шиньйона? Це ж дурак! І коли то було? Але після того, як ти розправився з тими чудиками з Підзамча, я тебе почав поважати. Та й для Шиньйона ти авторитет.
І тут я згадав! Боже мій! Я згадав, за кого він мене має!
Це було взимку в кафе «Ватра», неподалік готелю «Львів». Кафе «Ватра» у пізній час перетворювалося на гадючник, у якому доправлялися всі, хто ще не прийняв всієї своєї дози. Ми з Віктором забрели туди з дуже простою метою – зняти пару колєжанок на суботній пікнік у лісі. Як на те, у «Ватрі» вже засідала сама п’янота, кілька прокурених штахет погоди не робило, і нам не залишалося нічого ліпшого, як і собі доправитися перед сном. Раптом до нас підійшли цигани зі Збоїськ і запитали:
– Ви цигани?
Віктор справді дуже скидався на цигана. Хоча в дійсності таких здорованів серед циган мені не доводилося бачити. Крім того, він комік. Він міг веселити будь-яку публіку і сипати сто слів на хвилину. З ним було дуже вигідно тинятися по кнайпах. Я ніколи не вмів миттєво підшукати першої фрази для знайомства з панною. Зазвичай я видушував її з себе уже тоді, коли танець закінчувався, або панна виходила з трамвая. Віктор брав тоді перші репліки просто зі стелі. Починаючи від банального «Дівчата, ви сестри?» до галантного «Боже, які у вас чарівні очка!» або «Дівчата, це не ви загубили десятку? Ні? Чудово, проп’ємо разом». Коли панни ковтали цього нехитрого гачка, на сцені з’являвся і я. Головне, не давати паннам оговтатися і засипати їх лавиною слів. Я брав інтелектом, Віктор – словесною половою. Разом ми творили чудову пару, розігруючи, мов за нотами, увесь спектакль. Але й ми інколи зазнавали провалу. Якщо за столиком сиділи дві самотні панни, то це не означало, що вони вільні. Вони могли виглядати своїх кавалєрів. Почувши: «Ми чекаємо наших хлопців», – я миттєво скисав і втрачав інтерес до розмови, моє метання бісеру припинялося, і я перемикав увагу на келих, але Віктора це не стримувало.
– А, я знаю на кого ви чекаєте! На тих двох даунів з Кульпаркова? Такі гарні дівчата, ай-я-яй! А ви хіба не знаєте, що вони там лікувалися? Я вам кажу! Я там доктором працюю.
Якщо в цю хвилю з’являлися їхні хлопці, а зазвичай то були тихі інтелігентні студенти, Віктор, який уже встиг довідатися їхні імена, вигукував:
– Чуваки! Вас вже випустили? Як там доктор Буньо? Мені п’ята палата привіт не передавала? Бодюля! В тебе чого такий кислий вигляд? Знову клізму робили?
Цього фатального разу, коли до нас підійшли цигани, він миттєво оцінив ситуацію і випалив:
– Ага, ми цигани! – і радісно закивав головою.
Я засміявся, не знаючи, до чого воно йде.
– Тоді ходім пити шампанське.
Радості Віктора не було меж: о, клас – на шару!
Ми підсіли до громади циганських хлопців і почали заливати себе шампанським. Морем шампанського! У житті стільки його не мав. Оркестра грала раз за разом циганські пісні і танці. Братва гуляла. І не біда, що дуже хутко розкрилося наше далеко не циганське походження. Бо ж поїли нас зовсім не задурно. Надворі всю цю компанію підстерігала ще більша компанія. І в повітрі пахло мордобоєм. Я бачив, як під столом клацали ножі, ховалися у рукави сталеві пружини. Хтось припасував на шпіц черевика уламок леза. Ого! Справа серйозна! Я зів’яв, як непідлитий гладіолус. Зате Віктору море по коліна. Бійка, то й бійка. Йому що – хлоп здоровий, як мур. До його писка не так-то й легко досягнути кулаком. А я взагалі миролюбна істота. Не хотілося мені битися. Навіть за шампанське. Навіть за море шампанського.