Діви ночі

Винничук Юрій Павлович

Але вирішальний акорд невмолимо наближався, і скільки я не проказував, як Фауст: «Мить зупинися – ти прекрасна!» – мить не зупинялася, а повзла і повзла разом із секундною стрілкою. І ось нарешті нас випровадили з кафе, ми вийшли на вулицю, двері за нами зачинилися, відступати було нікуди. Нас відразу оточила зграя шпанюків. Не знаю, яка сила в ту мить керувала мною, але це був єдино правильний у тій ситуації вчинок. Я швидко розшукав очима їхнього проводиря і, кинувши Віктору: «Прикрий, коли що», – одним стрибком подолав відстань, яка нас розділяла. Ножа мені підсунув хтось із циганів ще за столом. Я напав з-за спини, це дозволило мені несподівано загребти правою рукою хлопця за шию і стиснути з такою злістю,

що він аж почав хрипіти. Зате не пручався, бо лезо ножа світилося зловісно перед очима. Все це відбулося за лічені секунди. Треба віддати належне циганам, адже ми наперед не домовлялися про сценарій бою, а вони зорієнтувалися на диво блискавично і кинулися молотити розгублених підлітків. То тут, то там злітала вгору і важко опускалася на голови залізна правиця Віктора. Він валив нею, як довбнею, здавалося, після такого удару голова може розколотися, як гарбуз. Тріщали сорочки, піджаки і зуби. Цвиркала кров, і лунали зойки та бойові вигуки. Я озирнувся – спиною до моєї спини стояв циган із пружиною у руці. Це такий сталевий прут, який мов антена втягувався сам у себе, і коли ним цьвохкалося в повітрі, то пружина вистрілювала і пронизливо свистала. Перед циганом танцювало кілька хлопчаків, що мали намір рятувати свого отамана. Але пружина – штука небезпечна, можна зостатися без ока або без носа, вона завиграшки розтинала шкіру. Циган, вочевидь, збагнув усю важливість мого вчинку, захищаючи мене зі спини, і я йому був глибоко вдячний.

– Як тебе звати? – спитав я.

– Ося. А тебе?

– Юрко.

– Ти ще тримаєшся?

– Я – так. А ти?

– Поки що.

Стрес мене хутко витверезив, і я почав помітно підупадати духом. Чи довго так витримаю? Може, пора вже все кинути к бісу й дати дьору? На тверезу голову ніколи б чогось такого не вчудив… О боже, доки це триватиме?… У мене вже терпла рука. Якби той дурень добре шарпнувся, то вмить опинився б на волі. Але він, на біду свою, не знав, що я не циган, а звичайний писака і мій бойовий дух уже встиг випаруватися. Але тоді це було моїм щастям. Він слухняно стояв у моїх обіймах і тільки сопів.

Цигани билися, як леви, але підлітків було більше, вони кидалися по кілька на одного, валили з ніг і безжально копали буцами. Ось уже й Віктор гепнув на асфальт, і його поволокли за ноги, він безпорадно борсався, намагаючись встати, але намарно. Алкоголь робив свою темну справу. Врятувало ситуацію сюрчання міліції. О, це звучало наче спів райської птиці, наче шепіт коханої о третій годині ночі…

Тепер тікати було не соромно. Від міліції тікають навіть гангстери та мафіозі. А мені і сам Бог велів. Я рвучко відштовхнув хлопця, чиясь рука з ножем ще встигла чиркнути мені по сорочці, але така дурниця мене не зупинила, я помчав як вихор, а поруч гнав, заплітаючи ногами, йойкаючи і лаючись, Віктор. Попереду і позаду нас бігли цигани, підбадьорюючи одне одного вигуками.

Потім, коли ми відсапалися десь аж на Городничій, цигани кинулися нас обнімати, тиснути руки і тягти до себе в гості. І Віктор уже готовий був продовжити забаву, але з мене було досить. Я забрав його до себе додому, ми попадали на канапи і заснули. Щойно вранці я відчув біль у лівому боці – ніж таки протяв мені шкіру, і на рані запеклася кров. Та це була дурничка, Віктор зі своїми покопаними ребрами кректав і стогнав ще з тиждень.

– Ти був там? – питаю курдупля, усім виглядом даючи зрозуміти, як це мені приємно.

– Так. Я сидів у машині і все бачив. Ти молодець… Муровий з тебе хлоп… Але закон є закон. За так – печений слимак. А тут платити треба… І доки ти збираєшся зі своїми сюсями у нас гастролювати?

– Недовго. Може, кілька днів. Ми ж відпочиваємо.

– О’кей! За два тижні в мене важлива акція. Позичиш своїх людей. Авта я дам.

Отже він мене має за людину, яка

перебуває в постійних контактах з циганами.

– Де акція? – спитав я діловито.

– У Малехові. Є там одна справа…

– А точніше?

– Ну тобі вже відразу весь план опиши, карту розстели! Розкажи, покажи, дай помацати. Не переживай, діло не важке.

– Вісім чоловік буде досить?

– Може бути… – І несподівано: – Соску хочеш?

– Ні, дякую.

– Шара! Тільки для тебе.

– Іншим разом.

– Ну, ти не встидайся. Підходь, коли що. Ми тепер кумплі, нє?

– Я бачу, ти знаєш Надю?

– Я всіх знаю. Але Надя – динамо. Лишися того ровера. Пацанка ще. А пацанки, чувак, це велике западло. Маєш на чому записати? Нє? То запам’ятай – велике западло! А динамістки – це западло в квадраті.

Хто такі динамістки, знав кожен кавалєр, бо не раз і не два мусив ставати жертвою їхніх хитрощів. Динамістки були особливим типом панянок, які проводили час у кнайпах. Вони могли з успіхом фліртувати, затискатися в танцях до млосного закочування очей, дозволяли себе цьомкати в щічку і хляли у неймовірних дозах шампанське та кольорові коктейлі, але по забаві обов’язково «робили капці» – по-англійськи прощались і фертик. А якщо їм не вдавалося «робити капці» у кнайпі, то доводилося, бідачкам, таки вести клієнтів на «крапку», яка виявлялася звичайною львівською прохідною брамою. Такі номери проходили зазвичай з туристами. Інколи динамістку можна було здибати і з ліхтариком під оком, але ніщо не могло спинити не стримного потягу гуляти на всю губу і котитися від кнайпи до кнайпи в пошуках нових пригод. Крутити динамо – було стилем життя. Найцікавіші прокрутки ставали легендою і передавалися з уст в уста.

– А давай привітаємо Надю, – запропонував я.

– Ти серйозно? – відчутно отетерів Франьо. – Гм… Ну, давай.

Ми взяли в барі по дві пляшки шампанського і повалили до столу уродинниці. Компанія нас зустріла радісним галасом, але всі вже були добряче п’яні. Надя, уся в квітучих рум’янцях, заходилася підсовувати нам тарілки. Я їв її очима, вона мені виглядала на таку, що з нею можна забутися на тривалий час. За тих півроку, відколи я повернувся з війська, я задовольняв свої статеві потреби без жодної системи. Дівчина, яка мене чекала з армії, зробила аборт за мої гроші, хоч я й не мав певності в своєму гріху. Називається – підзалетів. Це мене гнітило. Понадто я не був певен і в тому, чи вона справді робила аборт. Бо ті золоті кульчики, які з’явилися в неї після аборту, спонукали мене до глибоких роздумів. А так хотілося чистого і п’янкого кохання! Надя пашіла здоров’ям і непідробною сексуальністю. Динамо? Ну й нехай. На всяке динамо є свій кардан. Це все одно, що мати справу з необ’їждженою кобилицею. Головне – витримка. Зате потім – небо в алмазах!

Франьо випив келих і зник. Мені в чужій компанії теж не сиділося, я запросив Надю на танець з притисканням і з втіхою відчув, як її ніжне домашнє тіло горнеться до мене. Можливо, від випитого, а можливо, від почуттів. Дасться чути.

Коли я попрощався з нею і рушив до свого столу, то побачив п’яного поляка, який дрімав на могутніх грудях профури, в той час, як її права ручка делікатно досліджувала глибини його кишень. Я бадьоро їй підморгнув, а вона соромливо опустила свої невинні свинячі очка.

За моїм столом любов била фонтаном. Помітивши мене, Маріанна нервово обсмикнула сукню. Ну так і має бути – адже я її брат! Я набрав суворого вигляду, і руки грузинів, мов сполохані зайці, вигулькнули з-під грецьких спідниць.

– Маріанна! – сказав якомога грізніше. – Амохі канталабія! Ісме сом хірі! – і рушив до дверей, а Маріанна з палаючим личком подріботіла за мною.

– Вах! Какой грозний брат! – похитав головою Теймураз. – Савсем грузин. Наша кров.

У фойє Маріанна дала мені останні цінні вказівки.