Діви ночі

Винничук Юрій Павлович

Ну, що ж – виймаю з кишені два карбованці.

– Мені треба зачекати. Пару хвилин.

Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:

– Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…

О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.

– Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які – водять усяких, прости, Господи…

– А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.

– А ти звідки знаєш? – насторожується стара. – Чи не сам і платив?

– Може, й платив.

– Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два…

А вони там, унизу, не рублики деруть… – І додає із смутком чи із заздрістю: – Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…

– Але за ніч десятку-дві маєте?

– Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.

– Скільки?

– Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…

Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.

Кінець гастролей

Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

– Привіт. Знайомся. Я – Марунька, а це – Леська.

– Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

– Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

– Ось гроші. Де ви вчора пропали?

– Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

– І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

– Секрет. А це твоя сотня.

– Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

– …а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай – якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

– Я зворушений до глибини душі.

– Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

До нашого столу підсіло двоє. Один – худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий – значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, відкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

– Вихідний не вдався, – сміється Леська.

Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

Ось з’являється група циганів. Двоє з них, чоловік і жінка, – дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці.

Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський.

– Це що – цигани? – питає старий.

– Так.

– Ти бач! У нас таких і нема.

– А ви звідки?

– Із Житомира.

Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

– А що це на вас найшло – погуляти?

– Понімаєш, синок, хворий я. А грошей – тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ.

– Хіба ми не один народ?

– Нє-е… Западенці – це западенці.

– А що, – скалить зуби молодий, – ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!.. Да? – він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. – Знаєш цього чоловіка?… От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?… А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?… І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?

– Дурак ти, – кажу я. – І не тицяй мені під ніс своїх родичів.

– Що? – визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. – Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?

– Заткнися ти, – буркає старий. – Нахлявся уже?

– А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?

– Заткнися, я тобі сказав!.. Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма… Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?… От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі – цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив… бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…

– А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо – бдітєльний був!

– Пішов ти!.. Чмо і є… Родич, понімаєш. Який родич – третя вода на киселі. І хоч би що путнє, а то…

Словом по слові вивідав у мене старий, що я художником працюю.

– О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мій партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скільки скажеш.

І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения ХХV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і – рраз! – вирвав звідти своє фото.

– На, бери. Зараз ще й гроші дам.

Леська зразу ожила і нахилилась вперед.

– Які гроші? – кажу. – Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.

Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?

– Він намалює, – говорить вона. – Він справжній талант. Одного разу як намалював мене – ви не повірите! – як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…

Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.