Діви ночі
Шрифт:
«Дядь Міш» розстібає штани і виймає звідти поліетиленовий мішечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталінець, виявляється, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всіляко його відволікала і забавляла. Стрепенувшись, мов після наркозу, він хапає старого за руку:
– Дядь Міша! Та ви що? Ви кого слухаєте? Тут усі жуліки! – А тоді до мене: – Ти чо пристав? Дядю Мішу охмуряєш, да? В дяді Міші кури дєнєг не клюють, да? Запад, понімаєш!.. А я плював! Тільки й дивитеся, щоб руского чалавєка надути!
– Який ти в біса руский? – озвався старий.
– А от і руский! А вони всі бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всіх вас к…
І враз захлинувся. Міцна рука стисла його за шию.
Я зводжу очі і бачу курдупля. Це його рука. І це він шипить так грізно, що в «руского чалавєка» очі бубнявіють і сльозяться.
– Ти, жлоб! Щоб я твого поганого рила більше тут не бачив, ясно? Я тобі покажу бандерівця, скотина!
– Він п’яний, – кажу я, – лиши його.
– Якщо він за п’ять хвилин звідси не забереться, то його винесуть.
– Ми вже йдемо, – каже старий. – Вже йдемо. Він просто дурак.
Франьо відпускає свою жертву і киває мені головою – мовляв, вийдем.
У фойє він втуплює в мене свій хижий пронизливий погляд, яким одразу просвердлює в моїй голові діру, і я відчуваю, як там уже починає ворушитися хробачок страху. Це мене дратує. Чому я повинен остерігатися цього курдупля?
– Ну що? Як ми з тобою домовлялися?
– Не розумію, про що ти.
– Не розумієш? Інтересний ти чувак. Воно, може, й легше так у житті – шлангом прикидатися. Але зараз ти влип, і якщо ви, не дай Боже, продали товар, то тяжко вам доведеться.
– Послухай, я справді не розумію, про що ти говориш. Який товар? У що я влип?
– У що? Давай не будем, добре? Я знаю точно, що поляків «поставили» твої дівчатка. І не кажи мені, що ти нічого про це не знав.
– Добре, я виправдовуватися не буду. Ти лише мені у двох словах поясни проблему.
– Проблема елементарна: твої лялі «поставили» поляків на двадцять годинників. Якщо їх пульнути лише по п’ятдесят, то маєш цілий кавалок. Незле? Правда?
– Вони вкрали чи…
– Ясно – вкрали. Який дурень заплатить за ніч такі гроші?
Так от про який подарунок говорили мої дівчатка!
– Але я про це нічого не знаю. Вони мені сказали, щоб я залишив собі гроші, бо вони дістали від поляків подарунки.
– Гарний подарунок! Я б сам від такого не відмовився. От так вони нашого брата й дурять. Хе… Я вже знаю, що можна чекати від цих дубельтівок. Не перший рік працюю… у цій галузі, і як ти тільки дозволив так себе набрати? Дивуюся. Ну, та будеш мати науку на майбутнє… Словом, зроби так, аби годинники зараз же об’явилися. Поляки приїдуть за кілька днів із Румунії. Треба годинники вернути. Щоб шуму не було. Такі речі треба вміти робити. А коли твої лялі захочуть когось «поставити», то хай це роблять у брамах, скверах, кльозетах, де в голову стрілить, але не тут… Ну, а якщо ти й справді про це не знав, то я б на твому місці всипав їм такого перцю під хвіст, що вони б надовго запам’ятали… І ще одне: після цього фокуса, сам розумієш, більше їм тут гастролювати не можна. Хай пендзлюють куди-інде. Та й ти б із ними ліпше не плутався. Підведуть під монастир, і оком не моргнеш.
– Добре. Зараз я годинники заберу.
– Якщо вони їх іще не загнали.
– А як загнали?
– Ну, дорогий, тоді нехай бабки гонять. Не менше кавалка з вуглом (чвертю).
– Ти ж казав тільки кавалок.
– Чувак, ці годинники йдуть по шістдесят-сімдесят каербе. Захавав? От і рахуй. За скільки продали – усе до копійки на бочку. А то звідси не вийдуть.
Нічого собі, милі дівчатка. Так мене в дурні пошити!
Я повертаюся до зали і бачу їх самих за столом, вони весело чомусь регочуть. Мабуть, Марунька оповідає щось пікантне про майора. Та коли їхні погляди помічають мою насуплену фізію, сміх кудись пропадає.
Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався.
Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. В бідолахи проступають сльози на очах.
– Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.
– Які годинники? – обурюється Марунька. – Ти що, зду рів? Пусти її.
– Пуфти… – шипить Леська. – Бо’ить!
– Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.
– Які годинники?! – нервує її подруга. – Перестань чудити. Я закричу!
– Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!
– Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.
– Два!
– Віттай готинники… – скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.
– Пусти її, садюга! Зараз принесу.
Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку – просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.
Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.
Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.
– Всі?
– Порахуй, – форкає вона незадоволено.
– Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.
Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає – вмить зривається на ноги і прямує до нас.
Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах.
– Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.