Шрифт:
Василь Бережний
Дарунки Шамбали
Пiвнiчне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небi не було нi хмаринки, а вiтер кошлатив темно-сiру поверхню неозорих вод, зганяючи отари бiлих баранцiв. Ростислав Микитюк любив спостерiгати мiнливу стихiю, годинами простоював на кормi, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель "Клав-дiя Єланська" завзято краяв хвилi, але бiчної хитавицi погасити не вдавалось, i палуба нагадувала розгойдану колиску.
Рiзкий жiночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з пiднятого краю палуби, немов з гiрки, штовхнуло
– Ох, вибачте, - знiяковiла, - якби не ви...
– Нiчого, добре, що не вдарились.
Вiдчувши у своїх руках пругке жiноче тiло, пройнявся радiсним хвилюванням. Здивувало тiльки, що на її лицi промайнула гримаса болю. Ця комiчна ситуацiя мусила б викликати смiх, i Ростислав усмiхався, а жiнка скривилась, пересилюючи бiль.
– Що з вами?
– Та... пусте. Мозоль.
Присiла на лавочку, скинула лiвий черевик i почала злегка погладжувати ступню.
– Вiн менi так дошкуляє, що хоч плач, - поглянула на Ростислава трiшечки знiчено, немовби пробачалася.
– Особливо на екскурсiях.
– Ну, та це ж не смертельно.
– Ростислав мимоволi милувався її гарною постаттю.
– От у ленiнградки стан загрозливий...
– Я чула, як по радiо викликали лiкарiв. Здається, ви теж медик?
– Ну, не зовсiм, але...
Подумки здивувався: вiн хвилюється в присутностi цiєї звичайної жiнки! Хоча... Може, вона саме ота, на яку пiдсвiдомо очiкував протягом довгих рокiв, сповнених сумнiвiв i вагань?
Дивився на неї радiсними очима, i все в нiй подобалось: i як взуває черевичок, i контури тiла пiд блакитним плащиком, i трiшечки примхливi губи, i пасмо русявого волосся, що вибилося з-пiд синього капелюшка.
– I як це з нею трапилось?
Вона пiдвелася, але знову не встояла на хиткiй палубi, Ростислав змушений був пiдтримувати її впродовж усiєї прогулянки по периметру корабля.
– А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондонi лiвобiчний рух. Шоферовi вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.
– Їй уже краще?
– В голосi - турбота i жiноча цiкавiсть.
– Як вам сказати... Все це дуже складно. Iз шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого "їжачка".
– Їжачка?
– Це я так назвав колючку з моєї колекцiї гiмалайських рослин.
– Ви були в Гiмалаях?
– Брав участь у ботанiчнiй експедицiї i от... скучив за морем. До речi, як вас звати? Ви менi пробачте, всiх з нашої групи я не запам'ятав.
– Муза. Ох...
– скривилась вiд болю i одразу ж винувато посмiхнулась. А я вас запам'ятала. Ви - Ростислав Микитюк.
Йому було приємно це чути, глянув на спiвбесiдницю, не приховуючи симпатiї, i, завжди стриманий у розмовi, мовчазний, зараз розговорився.
– Розумiєте, Музо... Тут ось простiр навколо нас, а в Гiмалаях - у високостi.
– I там ви знайшли "їжачка"?
– Так. Менi дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали...
– Де це?
– Ну, там же, в Гiмалаях. Шамбала - легендарний край, нi на якiй картi його не знайденi. Ми видиралися
– Там, - хитнув головою у бiк перевалу, - Шамбала".
Як ми не умовляли - не допомогло. Шамбала для них - святий край. Там, у потаємних печерних мiстах, живуть махатми, вчителi найглибшої мудростi, що здiйснюють зв'язок Землi з Космосом, медитацiями єднаються i Абсолютом, i порушувати ритм їхньої дiяльностi - тяжкий злочин.
Ми пiшли без провiдникiв i наледве подолали той перевал. Вечорiло, коли ми, змученi, до краю виснаженi, спустилися в широке мiжгiр'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматiв. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспiранти попадали як убитi, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Нi до того, нi пiсля того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вiчностi...
– Ой...
– зойкнула Муза, спiткнувшись.
– Ну, присядьмо на цiй лавочцi, тут затишно.
Посiдали плече в плече, Ростислав турботливо пiдняв комiр її плаща. Деякi туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-iронiчнi погляди, мовляв, ага, i ви контактуетесь!
Микитюк дивився за борт на шумливi хвилi, а думав i говорив про Гiмалаї.
– Розумiєте, враження було таке, нiби то й не зорi, а пильнi очi Космосу дивляться на мене i питають: чи ти усвiдомлюєш своє мiсце на Землi? В потоцi Часу? Навiщо ти живеш? Невже тiльки для того, щоб споживати? I тодi настала мить, коли я вiдчув себе просвiтленим, iнакшим, духовно вищим, анiж був досi. Оце вам Шамбала! I нiякого страху не було, навпаки - проймала радiсть. Ну... що належиш до людства, чи що... Любов до планети, на якiй живеш... 0, саме любов до життя! А чого тi провiдники злякалися... Людська психiка - складне явище... Я довго стояв, прислухаючись до безмовностi Космосу...
– Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправдi поет - та ще й романтик!
– Ну, що ви, Музо, - Ростислав почервонiв, як хлопчик.
– Я сухар i є, це на мене щось найшло.
Очi їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотiла:
– Дивина... Цiєї митi, от зараз, менi здалося, що ми вже колись зустрiчались... I розмова така була...
– Ну, якщо вiрити в перевтiлення, то... не виключено.
– Микитгок поглянув у її великi, схожi на iндiйський мигдаль, очi.
– Може, ви iз Шамбали?
– Не хотiла б вас розчаровувати, але я з Києва.
– Це вiдомо, в Києвi ви з'явились рокiв двадцять шiсть тому, а от...
– Хитрун!
– засмiялася Муза.
– Хоче вивiдати... Я й так скажу: живу на цьому свiтi двадцять вiсiм, не одружена...
– Менi щастить!
– Давайте без натякiв. Хоча... Ви ж про квартиру не знаєте, правда?
– В мене є де жити. А що?
– Коли б не розкiшна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то менi все здається, що домагаються не мене, а квартири... Та дачi, та батькiвської "Волги"... Ну, та грець з ними! Я перебила вас.