Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
— От бачиш, а тут збирання скоро, кожні робочі руки наче золото. Буде тобі музика, як врожай вчасно не зберемо!
І хто його знає, як довго б вони дискутували, коли б у селі раптом не з’явився Гринів Кость. Мі цього Костя різні чутки ходили. З села він давно поїхав. Ще тоді, коли, по правді сказати, хліб важко зароблявся, а трудодень занадто легкий був. Але давно ті часи минули, а стежки Костя щось не повертали до рідного села. Люди розповідали, що він у місті сорок різних робіт змінив, а сорок перша робота аж до ресторану завела — на довгій трубі грав.
Спробував був женитися. Але жінка не дурна була — відразу ж Костя розкусила і в потилицю вигнала. Тут вже міліція до Костя кожуха вивернула і такі слова сказала: «Або ти, чоловіче, роби, або буде тобі, чоловіче, дуже погано!» Ну, само собою, Костеві не хотілося, щоб йому було дуже погано, і він втік в село.
Так от цей самий Кость Гринів прийшов до Андрія Пилиповича та й каже:
— Я вам оркестр оборудую і нічого за це не візьму, бо я сознательний, і все це зроблю на громадських началах!
Такі слова дуже зворушили нашого голову, і він пообіцяв, що з свого боку колгосп не зобидить Костя, — коли що треба буде, в конторі завше випишуть.
Не можна сказати, що вся ця розмова Ониськові Савичу дуже сподобалась, але він промовчав, щоб побачити, що ж воно далі буде.
А Кость швидко-швидко почав оркестр оборудувати. Хлопців зійшлося чимало. Мишко Сидорчук захотів грати на корнеті-а-пістоні, Демко — на альті, я — на тромбоні, Кирило — на басі-геліконі (ох, і здоровецька ж труба!), Василь Копанчук — на флейті, другий Василь — на кларнеті, а Сашкові (він найменший з нашої компанії) дістався барабан.
Скликав нас всіх Кость до клубу і втяв вступну лекцію:
— Ну, от що, хлопці. Це коли б який-небудь інтелігентик з вами почав займатися, то ви грати б тільки через рік почали. А в мене ви за тиждень навчитесь. Чому? Я вам скажу. Тому, що інтелігентики-чистоплюйчики завше з нот починають. Ноти цілий рік жують. А я вам маю сказати, що ноти справжньому музикантові тільки заважають.
Це було щось нове. Але Кость нас запевнив, що він своє діло кріпко знає, і ми заспокоїлись. І почав нас Кость вчити за пальцевою системою. Раз-два: тру-ту-ту! — натисни пальцями де треба, три-чотири, пальці відпусти і дуй: тру-ту-ту! без пальців. А Сашко малий в барабан: гуп-гуп!
Взялись ми вчити польку-кокетку і похоронний марш. Паралельно: сьогодні польку-кокетку, завтра похоронний марш. Або навпаки. Кость нам пояснив, що така його система. Система контрастів. Коли чергувати веселу й сумну музику, вона краще запам’ятовується.
Як би там не було, навчилися ми швидко.
І польки-кокетки навчилися, і похоронного маршу. Хотілося вчити ще щось, хоч би той краков’як або туш, щоб на зборах заграти, коли кращих людей преміюють, але Кость сказав, що нам тепер потрібний дебют. В своєму селі виступати не дозволив: Засоромитесь і почнете з ритму збиватися.
Пішли ми в сусіднє село Зелені Липки і ніби ненароком на весілля потрапили. Грали польку-кокетку мало не до ранку. Так дули в труби, аж губи посиніли. А поїли нас, а частували нас, а дякували нам!
Коли вранці додому поверталися, Кость підморгнув хлопцям:
— Ну, як дебют?
А Демко з перепою не розшолопав та й бовкнув, як у дзвони:
— Що значить, де б’ють? Це не де б’ють, а де частують!
Посміялися ми, прийшли додому, полягали спати. Того дня на роботу не пішли. В суботу Кость нас знову збирає.
— Сьогодні знову дебют. В Сухій Балці. Тільки цього разу на похоронах. «Жмурика» одного поховати треба.
Це нас не так втішило, але «жмурика» поховали, грали справно. На поминках нас частували теж, і назад ми поверталися ніби не з похорон, а з весілля.
З того дня й повелось. Як не весілля, то «жмурик», як не «жмурик», то весілля. Деяким хлопцям ще почало подобатись: частують хоч на весіллі, хоч на похоронах. І так розсобачились, що ходили тільки від «жмурика» до «жмурика», з весілля на весілля. На роботу майже перестали ходити. Вже гастролювали в сусідньому районі. Кілометрів за тридцять від нашого села.
Більшість хлопців ремствувати почали: що це, мовляв, за наука, за півроку вивчили польку-кокетку та похоронний марш і волочимось по весіллях та парастасах як цигани.
І хто його знає, чим би всі ці наші гастролі скінчилися, коли б не одна пригода.
Повів нас Кость до чергового «жмурика» в село Карапутинці. «Жмуриком» була бабуся, теща одного тракториста. І тракторист хотів її з музикою поховати. Кажуть, хороша дуже була теща, показова. А трактористова жінка вперлася: з попом! Мама, мовляв, віруюча була. Тракторист кричить, що він атеїст, а жінка на своєму стоїть.
Прибули ми у двір до тракториста, а майже слідом за нами піп прибіг. І ви не дивіться, що той піп миршавенький був, накинувся він на нашого Костя, як кібець на курку. Накинувся, почав трусити його, як грушу, і примовляти зовсім не божественні слова:
— Ах ти, паразит такий! Та хіба ж ти не знаєш, що я раніше прийшов? Ти хочеш конкуренцію розводити?..
А Кость його хвать за петельки:
— Ну, ну, розводь тут мені опіум для народу! Заявляю офіціально, що бога нема!
І тут, як на біду, у малого Сашка зірвався барабан з паска, покотився, підкотився ззаду до попа — дуц! Злетів піп з копит. Що тут піднялося! Вибіг з хати хазяїн та й до Костя:
— Я вам, як чесним, гроші заплатив, а ви хуліганите?
— Які гроші? — кинулись ми.
— А такі гроші, мальовані! Двадцять п’ять карбованців, як льоду, віддав я вашому капельмейстерові. А ви не музиканти, а хулігани!
Тут нам відразу все ясно стало — от вони, дебюти! От чому Кость на «громадських оркестром керував! От чому ми тільки похоронний марш та польку-кокетку вивчили.
Василь Копанчук не стерпів та Костя флейтою по голові, а піп тим часом Сашка лупцює. Хоч піп і миршавий, а жилавий, і бачимо ми, що Сашкові непереливки. Ледве розтягли ми їх. Сашко сльози по очах розмазує і кричить: