Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
— А тепер часто п’є?
— Та ні…
— Чого ж ти з ним дружити не хочеш?
Х-ха, дружи з ним! Хіба на хороших людей карикатури будуть малювати? Раз ви його у «Вікна сатири», то він…
— Звідкіля ж ти знаєш, що ми його… ну, карикатурою, значить, прореагуємо на його поведінку?
— Еге, хіба я дурний!..
— Невже ж Петька Бігун такий бешкетник?
— Еге, ви його ще не знаєте!
— А ти знаєш? Коли ж він іще пиячив?
— А в суботу.
— Ну, то про це ми знаємо. А ще коли?
Потяглася нудна пауза.
— Ну, коли ж, коли?
— Ви й мене хочете намалювати? Тільки попереджаю, я скаржитись буду. Я до самого парторга дійду. Я всім доведу, що Петька мені не друг. Знать його не знаю і знати не хочу. П’яниця мені не друг.
— А коли на Дошку пошани чіпляли Петьків портрет, був він тоді твоїм другом?
Знову масною плямою розповзлася противна… пауза.
— Чого ви від мене хочете?
— Ти розкажи нам, що за хлопець цей Петька?
— Поганий хлопець.
— Чому ж поганий?
— На хорошого карикатуру не намалюють.
— Ніхто ще не збирається малювати. Ми просто хочемо вияснити…
— А що тут виясняти? Малюйте і все. А я… а мені дайте спокій. Я вашого Петька знати не знаю.
Я оце йшов до коменданта гуртожитку, хочу домовитись, щоб мене в іншу кімнату перевели. Не можу я дихати одним повітрям з цим, як його… Бігуном. Він отруює повітря парами алкоголю.
— Хіба він так часто п’є?
— Та ні…
— Коли ж він отруював повітря?
— А в суботу…
— Тьху! — знову не витримав Ігор.
І знову Толя легенько постукав олівцем по столу.
— То я можу йти? — буркнув Генка, ні на кого не дивлячись і беручись за клямку.
— Стривай, — простягла до нього руки Галя, ніби хотіла і зупинити його, і витягти з його душі щось хороше.
— Ну, чого?
— Нічого, йди.
І він пішов. Навіть чемно попрощався. Коли його відпустили з богом, він став дуже ввічливим.
Він пішов. А вони залишилися і довго мовчали.
Нарешті Ігор сказав:
— Я б його намалював!
— Кого? — запитав редактор.
— Генку цього, Слизюка… Замість Петра…
І знову втретє запанувало мовчання. І всі троє думали про одне.
— М-м-м… — протяг Толя, — воно звичайно. Де-факто… А де-юре? Він хороший виробничник. Він член багатьох гуртків, він акуратно сплачує внески, він ніколи нікуди не запізнюється, він… Ну, словом, його ні з якого боку не вкусиш…
Вони помовчали ще трохи. Потім Толя пішов дзвонити по телефону. Ігор розводив фарби, а Галя вперто шукала риму до слова «бешкетник»…
КОЛЕГІАЛЬНІ РЕП’ЯХИ
Хай тому у роті язик колом стане, хто скаже, що Юхим Петрович Галайтюк, голова колгоспу «Червоний світанок», недбайливий хазяїн. Встає Юхим Петрович раніше од усіх і лягає спати аж тоді, коли по селу і собаки гавкати перестають: потомилися, сплять. А діла у колгоспі не дуже щоб той… Неважнецькі діла.
І чого б ото воно, скажіть на милість божу, так все складалося невдатно? Юхим Петрович такий ретельний господар, а дня йому не вистачає, і багато, ой багато справ за день так і не вирішаться. А Юхим Петрович хазяїн, і хай тому у роті язик колом стане, хто скаже, що Юхим Петрович не хазяїн.
Сатирикам часто закидають, що бони таких, як Юхим Петрович, критикують. Мовляв, чого до чоловіка прискіпалися: не ледар, не п’яниця, не бюрократ, не грубіян, не хапуга, а ви про нього пишете.
Він трудяга з трудяг, а би його у сатиру.
Що трудяга то трудяга — слів немає, а от… доводиться у сатиру.
….Вранці Юхим Петрович на фермі.
— Ганю, доцю, як ти оце бідона миєш? Хто ж так бідона миє? А ти так, і отак, і ще отак.
І стоїть Юхим Петрович півгодини, а коли й хвилин сорок, щоб персонально простежити, як Галя бідони миє.
Тоді до Гриця:
— Грицю, синку, дивись он у Еміра у хвості скільки реп’яхів. Повичищав би ти, а то просто страм дивитися!
І поки Гриць у Еміра з хвоста реп’яхи вищипуватиме, Юхим Петрович поруч стоятиме і простежить, щоб Гриць все, до останнього реп’яшка, вищипав.
Дивись, години дві-три і як корова язиком злизала. А в конторі колгоспу зоотехнік з агрономом нервують, Юхима Петровича очікують, там стільки тих ділов невирішених лежить, ну, гора суща! Але Юхим Петрович у контору ще не скоро потрапить. Він з дідом Явтухом розмову має.. Дід Явтух віз бочку води, а колеса рип-рип, рип-рип. Не стерпів Юхим Петрович, зупинив діда Явтуха:
— Діду, діду, стійте!
— Га?
— Стійте, кажу!
— Ага!
— Та чи у нас колгосп такий бідний, що вже коломазі не вистачає, чи вам колеса змазати ніколи!
— Га?
— Колеса, кажу, треба змазувати, риплять дуже.
— А-а-а, я не чую, вони мені не заважають. Юхим Петрович рукою не махне (і правильно зробить, бо колеса таки треба змащувати) і тут на місці прочитає дідові Явтухові докладну лекцію про сучасні методи змащення коліс. Ще й прикладів наведе чималенько. Для доброго діла часу не шкода.
А як знайде Юхим Петрович на дорозі заколісника, то не заспокоїться доти, доки не розшукає того, хто заколісника згубив. Хазяїн, одне слово, хазяїн.
Я оце якось при зустрічі сказав йому:
— Юхиме Петровичу, людина ви шанована всіма. І як по правді сказати, то і я вам симпатизую. Тільки скажіть ви мені, для чого у вас в колгоспі бригадири, ланкові, завідуючі фермами, ковалі, механізатори, агрономи, рільники? Які в них обов’язки?
— Як то? — не зрозумів він мене.
— А так. Господарство у вас велике, його хіба що з добрячим заводом порівняти можна. А тепер скажіть мені, будьте такі ласкаві, чи буде той завод план виконувати, де директор цілісінький день (із дня у день) по заводу ходитиме і персонально у кожну дірку з масльонки масло підливатиме. Або персонально кожну гайку ключем підкручуватиме і кожного навчатиме?